Читати книгу - "Лабіринт Мінотавра, Олександр Павлович Бердник"

своїм. І вони довіку кланятимуться богам і служитимуть їм. Ви — лише раби для богів, що дали вам життя й розум. Пам’ятай, пам’ятай, пам’ятай! А тепер дай живу воду і забудь про неї!

— Ось вона, — схлипуючи від болю в голові, сказав яровит, добуваючи з потаємної схованки чорну кульку. Невідомий хутко схопив її, відкрив і злісно глянув на юнака.

— Ти глумишся наді мною? Чи зоряні брати посміялися з тебе? Тут порожньо! Шукачі казки! Ха-ха-ха! — зловтішно зареготав невідомий. — Шукачі невмирущості! Бачу, володарі безсмертя теж вміють потішатися над легковірними смертними! О мізерний двоногий хробак! Ти вже не побачиш світла сонця за те, що підло обдурив мої сподівання!

Він вдарив кулькою об кам’яну стіну, посипалися уламки, багряні сутінки пронизала блискавиця. Зореслав похитнувся і знепритомнів…

ЗВІЛЬНЕННЯ

Вітрограй краще за всіх юнаків у вільній твердині кидав аркана. Тепер його вміння знадобилося. Юнак зробив петлю на мотузці, згорнув її кільцем і, намітивши на тім боці гострозубий камінь, кинув. Відстань була далека, двічі спроби завершилися невдачею. На третій раз пощастило. Вітрограй затягнув петлю, посмикав. Камінь тримав добре, надійно. Юнак прив’язав свій кінець мотузки до дерева, натягнув. Перебираючи руками й ногами, рушив по тій хисткій переправі до того берега. Посередині річки мотузка обвисла, водокрут лизнув хлопця мокрим язиком, вбрання намокло. Зелені бризки хлюпали в обличчя, пальці затерпли від напруги.

— Перепливу! — твердив сам собі Вітрограй. — Не пущу! Не пущу!

Минувши погрозливу лійку водокруту, юнак відчув полегшення. Передихнувши, швидко добрався до скелястого виступу. Вилізши на сухе, скинув ногавиці, витрусив їх, знову взувся. Підхопившись, кинувся бігти по стежині, навіть не одв’язавши мотузки від каменя. В грудях кололо, не вистачало повітря. Кілька разів юнак падав на скелі, збиваючи коліна до крові. А стежина спереду була пустельна. Лише ріденькі чагарі по розпечених прямовисних крутоярах та бліді хмаринки у байдужому дивоколі.

Вітрограй тримався руками за груди, хапав спраглими вустами сухе повітря, але боявся зупинитися для спочинку. Не міг, не мав на те права…

І ось… біля прозорого джерельця, що ринуло з кручі, юнак побачив знайому постать в хутряному вбранні. Провідник, схилившись, пив воду. Помітив Вітрограя, на широкому обличчі промайнув подив. Хлопець упав на камінь, знесилено пробурмотів:

— Нещастя… Повідомити Рода й Ладу…

Провідник мовчки дістав з-за пазухи невелике з долоню — блискуче люстерко, щось поворожив біля нього. В прозорій глибині спалахнув зеленкуватий вогонь, почувся голос. Провідник підніс люстерко до обличчя юнака. Звідти глянули суворі очі Лади.

— Що сталося? — спитала вона.

— О люба мати! — ворухнув пошерхлими вустами Вітрограй, долаючи знемогу й подив. — Зореслав кудись зник. За ним пішов Дуб. Яровит ніби сам не свій — гнівний і страшний. Коли ми прямували до вас, хтось приходив до водокруту, водив Зореслава у городище серед гір. Він не міг згадати, що з ним там було… Ми забули про це оповісти вам…

— Тихо! — звеліла Лада. — Більше не говори. Чекай нас!

Незабаром над скелями опустилася блакитна куля.

— Йди сюди, — почувся голос Рода.

Вітрограй ввійшов до летючого корабля, махнув на прощання рукою провідникові. Той спокійно стояв біля джерела, ховаючи всевидюще люстерко за пазуху.

Юнака посадили біля вікна, внизу поволі пливли громаддя гір, блакитна звивина річки. Рід і Лада тривожно перемовлялися незнайомим наріччям. Вітрограй угледів сіру долину, огороджений стіною храм, закричав:

— Ось тут, тут… Я згадав…

Лада кивнула. Гори стрімко насунулися, виросли, охопили суцільним кільцем корабель. Вітрограй уздрів, як з-під густих чагарів до них біжить по узбіччю Дуб, вимахуючи руками.

— Ти теж вийдеш, — сказав Рід юнакові. — Удвох підете до цього храму. Зореслав там. Там вороги — хитрі й безжалісні. Та не жахайся. Всі вони заснули, ми зробили так, що вас ніхто не побачить, не торкнеться… Проте так буде недовго, ви повинні встигнути. Поспішайте. Побратим ваш непритомний, але живий. Ось візьми люстерко, дивися в нього, слухай мій голос. Я вестиму тебе. Візьмете товариша і повертайтесь назад. Не затримуйтеся жодної хвилі. Чуєш? Жодної хвилі…

Зореслав розплющив очі. Йому усміхнулося лагідне обличчя Лади.

— Сон, — прошепотів яровит.

— Не сон, — заперечила вона. — То раніше був сон…

Він провів поглядом довкола. Поруч сиділи Дуб і Вітрограй, біля Лади з’явилася постать Рода. За прозорими вікнами корабля пливли пишні хмари.

— Ми знову летимо в казкову долину?

— До Словути, синку, — сказала вона, загадково всміхнувшись.

— Додому? — радісно скрикнув юнак, простягнувши руки до Лади. Вона обняла його, пестливо провела пальцями по щоці.

— Мій хоробрий юначе, дякуй долі, що маєш вірних побратимів. Тебе вирятували з могили…

— Страшні очі, ворожий голос, — прошепотів Зореслав. — Він хотів мати живу воду. Він розбив пляшечку…

— Ми дамо тобі іншу, — мовив Рід.

— Хто ж то такий?

— Той, хто перепиняє шлях до нас, — відповіла Лада. — То давній і нещадний ворог, ще з того краю, де ми колись жили…

— Чого йому треба? — здивувався яровит. — Такому сильному?

— Влади, — суворо прокарбував Рід. — Над світом, над зорями, над людьми. Він ненавидить свободу, бо не віднайшов її в своєму серці.

— Чому не знищите його? Навіщо лишаєте жити?

— Ми нікого не нищимо, дитино, — докірливо озвалася Лада. — Та й що можна знищити? Щезне один ворог, на його місце народяться інші, ще жорстокіші. Те чорне сім’я пускає пагіння в серці людини. Чуєш?

— Чую, матінко. Він наказав мені забути про зоряних братів…

— Ти не забудеш. І не забудуть твої діти. І онуки ваші понесуть вість про нас, про свободу… І те слово полине до тих часів, коли у людей виростуть сонячні крила, коли щезне мара всіх богів. Радійте, діти, ми над слов’янським краєм. Ви заслужили на те, щоб земні шляхи стали коротшими…