Читати книгу - "День на роздуми, Олександр Вікторович Зима"

якби Харві замовив за нього добре слово. — Я хотів би вже на цьому тижні поїхати з Ранчо Доута. Я прошу вас поклопотатися за мене, сер. Я не залишуся боржником, сер.

— Вважайте, ваша справа вигоріла, — усміхнувся Блек і зупинив «джип» на високому бархані. — Подивіться уважніше, Піт. Можливо, помітите щось незвичне в пісках. У вас, кажуть, гострий зір.

— Я не знаю, що ми шукаємо, сер, — здвигнув плечем Пітер.

— Десь тут бачили повітряну кулю, Піт. Напевне, сталося щось непередбачене, і вона опустилася на схід від Ранчо.

— Або навпаки — піднялася ще вище, сер, — докинув Пітер.

— Проїдемо ще з милю, а там уже роздивимося.

— Мені однаково, сер, — сказав Пітер, хоча Блек і не питав його згоди.

Він усе частіше дивився на піски попереду машини.

— Скільки їдемо, і ніде не видно жодного гада, а нас постійно лякають їхніми зубами. Ви не боїтеся гадюк, Піт?

— Не знаю. Але коли бачу їх, то душа здригається від огиди.

— Справді, Піт, вони схожі на жахливих калік. Природа позбавила їх рук, ніг, крил, а вони залишилися найспритнішими мисливцями. Хіба не назвеш їх пекельним кодлом?

— Саме так, сер, — кивнув головою Гоулд і чіпко вхопився за плече Блека. — Он вона, — повів очима праворуч від машини, де щільними кільцями скрутилася червонувато-бура каскавела.

— Чудовий екземпляр, — процідив крізь зуби Харві Блек і зупинив «джип». — З шкіри такого гада може вийти чудовий абажур, Піт. Як гадаєте, метрів півтора набереться в довжину?

— Каскавела дуже підступна. Краще з нею не зв’язуватися, Блек, — зауважив Пітер Гоулд.

— Якщо ви її боїтеся, то краще виходьте на мій бік, — запропонував Блек і виплигнув з «джипа».

Пітер зіперся на ліву руку й нагнув голову, щоб пробратися повз кермо. І в цю мить Харві ткнув йому під ніс запальничку й натиснув на кнопку — струмінь токсичного снодійного забив Гоулду подих. Він ще встиг побачити міцно стулені уста Харві Блека, потім усе заступив жовтий туман.

Харві почекав, поки з «джипа» вивіявся газ, посадив непритомного Піта біля правих дверцят, розчинив їх і дістав з машини семизарядний карабін з розривними кулями. Хвицяючи ногами пісок на каскавелу, змусив її тікати, а потім двома пострілами розрубав надвоє. Гад ще звивався в смертельних корчах, а Блек уже біг до нього з довгою дерев’яною удавкою змієлова. Затиснув скалічену каскавелу нижче голови, підхопив з піску й підійшов до Гоулда. Потім різко притиснув голову змії до стегна Пітера. Каскавела з люті загородила йому в ногу свої страшні зуби й в останній агонії витиснула всю трутизну.

Потім Блек відкинув конаючого гада, обдивився, чи нема крові на штанях, сів за кермо. Ще кинув. погляд на жовте обличчя Пітера й поволі рушив у напрямку далеких пальм — до містечка.

«Він сам винен…» — Блек почав думати про те, що скаже Едді Мітчелу, коли той повинен буде констатувати смерть Пітера Гоулда в результаті нещасного випадку.

XXXVI

У середу зранку Джім Френк приїхав на дачу Роджерса Оулта. Френк був тут уперше й дуже здивувався, що Оулт обмежився невеличким двоповерховим будиночком з червоної цегли, який ледве виднівся плескатим дахом з старого тінистого саду.

Френк залишив машину біля воріт, де його зустріла худа, мов скіпка, особа й відрекомендувалася:

— Онеллі Оулт. Містер Роджерс чекає вас на березі річки. Ходімте, я проведу, — сказала й пішла попереду, зашелестівши закороткими штанями, подібними до тих, які носять десантники.

«Це донька Оулта чи хтось із рідні? — угадував Френк, прошкуючи вузенькою алеєю, викладеною плескатим піщаником і обсадженою з обох боків пірамідальними грушами. Погляд зупинився на вузьких плечах дівиці, що їх прикривала напнута пухирем куртка з яскравою рекламою модних човнів. Червоним і білим було написано через усю спину „Онеллі“, а внизу намальовано маленький червоний двигун для човна з копією того ж напису. — Значить, мене зустріла донька, що рекламує човни і двигуни, названі на її честь». Френк ще не встиг надивуватися із спадкоємниці Оулта, як стежка різко повернула ліворуч, і вони вийшли на берег неширокої ріки.

Курився легкий туман. У майже непорушній воді віддзеркалювався білий човен і високий, наче стовп, Оулт. Він стояв на самісінькому краєчку містка й дивився на стежку, якою спускалися до берега Онеллі й Джім Френк.

— Люблю пунктуальність, сер! — гукнув Оулт. — Вирішив запросити вас на рибалку, сер, бо ви завжди так заклопотані, що забуваєте старого Оулта.

— Вітаю вас, містер Роджерс, і дуже радий, що ви знайшли час показати мені цю чарівну річку, — заусміхався Френк. Потім обернувся до Онеллі, сказав так, щоб чув старий Оулт: — Ви дуже люб’язні, міс. Радий вам служити.

— Спасибі, Онеллі, - обізвався до доньки Роджерс. — Ви збиралися сьогодні в місто. Я не затримую. Розпорядіться на кухні й не забудьте нагадати про лини в сметані, - підказав Оулт.

— Онеллі, мабуть, ділова людина, — висловив припущення Джім, щоб підлестити Оулту, але помітив, як той скривився, і поквапно додав: — Хоча з першого погляду важко розпізнати людину.

— Онеллі — моя покута, — мовив Оулт і глянув мимо Френка в порожній човен з двома блакитними весельцями вздовж бортів. — Вона схожа на цього човника, Джім. І так її вертітиме течія, доки хтось не візьме весла в руки. А можливо, там і весел нема. Тоді і човнові, і весляреві — обом горе, — по-батьківськи засмутився Оулт і підвів на Френка маленькі очі. У них не було ні смутку, ні печалі, лише невимовний докір. Здавалося, Оулт звинувачував не лише себе, а й Френка, котрий не зміг вчасно ощасливити його доньку. — Як бачите, мій дорогий, у цім ділі не можуть зарадити навіть гроші. — Оулт перший твердо став на дно хисткого човна. —