Читати книгу - "Сліпий годинникар: як еволюція доводить відсутність задуму у Всесвіті, Річард Докінз"

повністю сформованої людини. Дарвін також це відчував. У листі до сера Чарльза Лаєля, видатного геолога тих часів, він писав:

Якщо мене переконають, що теорія природного відбору потребує таких доповнень, я відкину її як мотлох… Якщо теорія природного відбору потребує чудесних доповнень на будь-якому низхідному етапі, я не дам за неї ламаного шеляга.

І це не дрібниці. На думку Дарвіна, вся суть теорії еволюції шляхом природного відбору полягала в тому, що вона дає не чудесне пояснення існування складних адаптацій. До речі, в цьому полягає і вся суть цієї книжки. Для Дарвіна будь-яка еволюція, що потребує для стрибків допомоги Бога, не є еволюцією взагалі. Це перетворило б на маячню центральну ідею еволюції. З огляду на це легко зрозуміти, чому Дарвін постійно торочив про поступовість еволюції. Легко зрозуміти, чому він написав ті слова, які я цитував у розділі 4:

Якби можна було продемонструвати, що існує будь-який складний орган, який неможливо сформувати шляхом численних послідовних невеличких модифікацій, моя теорія геть розвалилася б.

Можливим є також інший погляд на фундаментальну важливість поступовості для Дарвіна. Як і багато людей понині, його сучасники не надто вірили, що людське тіло та інші подібні складні сутності могли збагненним чином виникнути за допомогою еволюційних засобів. Якщо уявити одноклітинну амебу нашим далеким пращуром — як це було модно робити ще донедавна, — багатьом людям подумки важко подолати прірву між амебою й людиною. Вони вважають неможливим, що з настільки простого начала могло виникнути щось настільки складне. Дарвін звертався до ідеї низки дрібних поступових кроків як засобів подолання такої невіри. Згідно з його аргументами, вам може здаватися важко уявити перетворення амеби на людину, але вам не так уже й важко уявити перетворення амеби на дещо інакшу амебу. Звідси вже неважко уявити її перетворення на дещо інакшу з дещо інакшої… і т. д. Як ми вже бачили в розділі 3, цей аргумент долає нашу невіру, лише якщо наголосити, що на цьому шляху було зроблено надзвичайно велику кількість кроків і кожен крок був крихітним. Дарвін постійно боровся проти цього джерела невіри й постійно використовував ту саму зброю: наголошення на поступових, майже невідчутних змінах, що ширяться впродовж незліченних поколінь.

До речі, варто процитувати висловлювання Дж. Б. С. Голдейна — характерний зразок нестандартного мислення в боротьбі з тим самим джерелом невіри. Він зазначив, що щось на кшталт переходу від амеби до людини відбувається в утробі кожної матері всього за якихось дев’ять місяців. Слід визнати, що процес розвитку дитини дуже відрізняється від процесу еволюції, але тим не менш скептично налаштованим щодо самої можливості переходу від однієї-єдиної клітини до людини достатньо лише замислитись над тим, як розвивалися вони самі, щоб заспокоїти свої сумніви. Сподіваюся, мене не вважатимуть педантом, якщо я наголошу, між іншим, що вибір амеби на роль почесного пращура є виключно даниною дещо дивній традиції. Бактерія була б кращим вибором, але навіть бактерії як ми їх знаємо є сучасними організмами.

Підбиваючи підсумок цієї суперечки, можна сказати, що Дарвін усіляко наголошував на поступовості еволюції через те, проти чого він виступав, — через хибні уявлення про еволюцію, що панували в ХІХ столітті. У контексті тих часів слово «поступова» означало «протилежна сальтації». У контексті ж другої половини ХХ століття Елдредж і Ґулд використовують слово «поступова» зовсім в іншому сенсі. По суті, вони, хоча й не відкрито, вживають його у значенні «з постійною швидкістю» і протиставляють йому своє власне уявлення про «переривчастість». Вони критикують ґрадуалізм у цьому сенсі «постійного спідизму». Поза сумнівом, у цьому вони праві: у своїй крайній формі він є таким само абсурдним, як мій приклад про синів Ізраїлевих.

Однак поєднувати цю виправдану критику з критикою Дарвіна означає просто плутати два абсолютно окремих значення слова «поступова». У тому сенсі, в якому ґрадуалізму протистоять Елдредж і Ґулд, немає жодних конкретних причин сумніватися, що Дарвін погодився б із ними. У тому сенсі цього слова, в якому Дарвін був пристрасним ґрадуалістом, Елдредж і Ґулд також є ґрадуалістами. Теорія переривчастої рівноваги є легким відблиском дарвінізму, який цілком міг би схвалити сам Дарвін, якби це питання розглядалося за його часів. Як легкий відблиск, вона не заслуговує на особливо велику популярність. Причина того, що вона фактично набула такого розголосу і що я почувався зобов’язаним присвятити їй окремий розділ цієї книжки, полягає лише в тому, що ця теорія подавалася — деякими журналістами аж занадто — як буцімто радикально протилежна поглядам Дарвіна та його послідовників. Чому ж так сталося?

У світі вистачає людей, які відчайдушно прагнуть не мати потреби вірити в дарвінізм. Вони, схоже, поділяються на три основних класи. По-перше, це ті, хто з якихось релігійних причин хоче, аби вся еволюція як така виявилася неправдою. По-друге, ті, хто не має жодних причин заперечувати реальність еволюції, але, часто з політичних чи ідеологічних причин, вважає неприйнятною теорію Дарвіна про її механізм. Одні вважають ідею природного відбору неприйнятно грубою й безжальною, другі плутають природний відбір із випадковістю, а отже, «безцільністю», що ображає їхню гідність, тоді як треті плутають дарвінізм із соціальним дарвінізмом, якому притаманні расистські та інші неприпустимі обертони. Крім того, існують люди, і серед них багато працівників так званих (часто в однині) «медіа», яким просто подобається підривати устої. Можливо, вони чинять так через те, що це дає чудовий журналістський матеріал, а дарвінізм є вже досить усталеним і поважним, аби спокушати їх до цього.

Хоч яким би був мотив, наслідком є те, що, коли якийсь поважний учений висловить хоч найменший натяк на критику якоїсь деталі нинішньої теорії Дарвіна, цей факт одразу ж буде зафіксовано й роздуто понад усяку міру. Так, немов якийсь потужний підсилювач із дуже чутливим мікрофоном вибірково вихоплює все, що хоч трохи схоже на заперечення дарвінізму. Це дуже прикро, бо серйозні суперечки та критика є життєво важливою частиною будь-якої науки, і було б трагічно, якби науковці відчували потребу стримуватися через такі от мікрофони. Зайве казати, що підсилювач, хоча й потужний, не гарантує точного відтворення інформації: трапляється чимало викривлень! Учений, який обережно прошепоче якісь незначні застереження щодо якогось поточного нюансу дарвінізму, ризикує почути свої викривлені й ледь упізнавані слова, що лунають із гучномовців, які тільки того й чекали.

Що ж до Елдреджа та Ґулда, то вони не шепочуть. Вони говорять на повний голос, красномовно і владно! Те, про що вони говорять, часто є доволі тонкою матерією, але головне їхнє повідомлення полягає в тому, що з дарвінізмом щось не так. Алілуя, «вчені» самі це сказали! Редактор «Biblical Creation» написав про це так:

…безумовно, твердість нашої релігійної та наукової позиції значно посилилася нещодавнім падінням бойового духу неодарвіністів. І ми просто зобов’язані скористатися цим на повну.

Елдредж і Ґулд були відважними борцями проти вузьколобого креаціонізму. Вони просто криком кричали, скаржачись