Читати книгу - "Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький"

до дру­гої стіни. І віко­неч­ко по­вер­ну­лось ту­ди ж, а зо­ря все ми­готіла й різа­ла очі упер­то й нав­рат­ли­во. Ку­ди не по­вер­тав він очі, по­вер­та­лось і вікон­це, і знов ди­ви­лась на йо­го гост­ра яс­на зо­ря й різа­ла йо­му очі.

Єремія підвів очі й вту­пив їх у вікон­це. Вже не зірка там ми­га­ла: в вікон­це ди­ви­лись чиїсь пишні чорні очі. Він впізнав ті очі. То бу­ли То­до­зині ясні очі. В од­ну мить у віконці над очи­ма за­лисніло біле То­до­зи­не чо­ло, чер­воніли ро­жеві ус­та. З'явив­ся увесь її вид, яс­но освіче­ний, на­че жи­вий, але не­за­ба­ром на го­лові за­чорніла чер­не­ча чор­на ви­со­ка шап­ка.

«Алла! Ал­ла!» - знов по­чув Єремія крик за товс­ти­ми стіна­ми тюр­ми так ви­раз­но, що йо­му зда­лось, ніби в та­тарсько­му місті на май­дані крик­ну­ли та­та­ри, вер­та­ючись з Пи­лявців.

Єремія ско­чив з місця. Над­ворі вже свіну­ло. Вже роз­вид­ню­ва­лось. Десь да­ле­ко бу­ло чуть га­лас та крик. Єремія вис­ко­чив з на­ме­ту. Табір за­во­ру­шив­ся й за­гув. Прибіг до Єремії Тиш­ке­вич, за ним Ко­нец­польський. Прибігли й інші па­ни.

- Усе про­па­ло! Усе за­ги­ну­ло! Домініків табір тікає! - крик­ну­ли па­ни до Єремії. - Один жовнір прибіг оце звідтіль і по­дав страш­ну звістку. Кня­зю Єреміє, що нам те­пер чи­ни­ти? Що діяти? По­радь нас! Ти од­на на­ша по­ра­да, на­ша надія!

- Треба довіда­тись пе­редніше, що там дійсно скоїлось, - про­мо­вив Єремія.

А там і справді скоїлось ве­ли­ке ли­хо. Вже ля­го­ма по усьому польсько­му та­борі прой­шла чут­ка, що усі три при­водці й усі значні па­ни крадько­ма повтіка­ли з та­бо­ру. В глу­пу ніч усе військо й собі ру­ши­ло нав­те­ки, на­че пе­ре­ля­ка­на ота­ра овець, або че­ре­да без че­ред­ни­ка. За­во­ру­шив­ся табір, не­на­че два де­сят­ки здо­ро­вих ук­раїнських яр­марків, котрі нес­подіва­но за­ра­зом нас­то­ро­чи­лись тіка­ти од та­тар. В та­борі підняв­ся крик та га­лас. В рид­ва­ни, у во­зи зап­ря­га­ли коні. Жовніри ха­па­лись, ме­ту­ши­лись по та­борі. Більше сотні ти­сяч возів ру­ши­ли з місця й по­су­ну­лись ма­сою не по би­тих шля­хах, а по­ля­ми, су­гор­ба­ми та пе­ре­яр­ка­ми. І лю­де й во­зи зби­лись в од­ну ку­пу. По­вер­ну­тись бу­ло ніку­ди. Коні нас­ка­ку­ва­ли на во­зи, бри­ка­ли, спи­ха­ли ко­пи­та­ми з возів уся­ку ван­та­гу. Ніхто й гад­ки не мав ха­па­ти й спа­са­ти своє доб­ро й усякі свої по­жит­ки з на­метів. Усей табір не­на­че об­ня­ла в од­ну мить по­же­жа. Лю­де й коні вис­ка­ку­ва­ли з та­бо­ру, не­на­че з по­жежі.

Вранці вдосвіта ко­зацьке військо вис­ту­пи­ло за річку че­рез греб­лю, щоб до­ко­на­ти табір. Але би­тись бу­ло ні з ким. Табір був по­рожній. Між на­ме­та­ми ни­ка­ли й гав­ка­ли со­ба­ки, ви­тас­ку­ючи з на­метів шмат­ки м'яса та кістки, що по­зос­та­ва­лись од панської ве­чері на сто­лах.

- В по­го­ню, мо­лодці, за па­на­ми! Навз­догінці за во­ро­га­ми! - ско­ман­ду­вав Бог­дан.

Козаки ки­ну­лись і швид­ко наз­дог­на­ли польське військо. Військо за­ме­ту­ши­лось і зміша­лось. Шлях­та дійшла до та­ко­го без­лад­дя, що по­ки­да­ла рид­ва­ни й во­зи, шаблі та руш­ниці й тіка­ла світ за очі. Кож­ний кри­чав «стійте!», а сам, як ка­же літо­пи­сець, «аби ко­ня до­пав­ся, летів без ог­ля­ду, аби не зос­тав­ся».

День був яс­ний. Над­ворі пек­ло сон­це. Шлях­тичі скуп­чи­лись, стов­пи­лись, па­да­ли до­до­лу од пе­ре­ля­ку, од ду­хо­ти й на­тов­пу в тісних стов­пи­щах. Тіка­ючи, во­ни спи­ня­лись на полі, щоб втер­ти піт з чо­ла, од­са­па­ти й звес­ти дух і прик­лас­ти хус­точ­ку до сер­ця. Тоді ко­за­ки ха­па­ли їх, в'яза­ли си­ри­цею й бра­ли в по­лон. А там далі з до­ли­ни вис­ко­чив з ко­за­ка­ми Кри­воніс, що кмітив за ру­хом війська, і вда­рив нав­пе­рей­ми. З війська, з ціло­го та­бо­ру ко­за­ки зро­би­ли ка­шу та кисіль. По­ки­ну­ли шлях­тичі й своїх по­ра­не­них і сла­бих, по­ки­ну­ли усе своє доб­ро і тільки спа­са­ли свої жи­во­ти.

Хмельницький не дов­го гнав­ся за ни­ми і по­вер­нув військо на­зад до польсько­го та­бо­ру. Побідни­ки заб­ра­ли ввесь польський табір з усім доб­ром. Скрізь на полі і в на­ме­тах ва­ля­лись зна­ме­на, до­рогі гнуз­деч­ки, щи­ти, срібний по­суд, шаблі, со­бо­лячі шу­би, бла­ватні сук­на, перські шалі, ки­ли­ми, срібні вми­вальни­ки, срібні ва­зи й по­лу­мис­ки, ва­рен­ня, усякі ла­сощі та кон­фе­ти. Ва­ля­лись на по­лях ван­ни, в кот­рих мо­же ще на­пе­ре­додні ку­па­лись па­ни. На неп­риб­ра­них сто­лах ва­ля­лись срібні тарілки, по­лу­мис­ки, срібні жба­ни, навіть шмат­ки м'яса та скиб­ки й ок­рай­ці па­ля­ниць, ва­ля­лись усякі ла­сощі, сто­яли ви­на й горілка.

Голодна чор­но­та та го­ло­та ки­ну­лась на збит­ки їжі й уся­ко­го по­жив­ку, на пот­ра­ви, на ви­на й швид­ко спо­жи­ла й по­хо­ва­ла їх в свої по­рожні шлун­кові рид­ва­ни, а потім ки­ну­лась ха­па­ти по­губ­лені срібні тарілки, жба­ни, ва­зи, зби­ра­ла по по­лях по­губ­лені до­рогі шаблі, руш­ниці, спи­си, шу­би, саєти. Кон­фе­ти в на­ме­тах ва­ля­лись долі й на землі ку­па­ми. Уся­ко­го доб­ра в на­ме­тах бу­ло так ба­га­то, що ко­за­ки й му­жи­ки не зна­ли, що ха­па­ти, що ки­да­ти. Бог­дан заздрівав панів, чи не зу­мис­не во­ни по­роз­ки­да­ли срібло й зо­ло­то та усякі ла­сощі, щоб спо­ку­си­ти го­лод­не­чу й чор­но­ту і вдер­жа­ти її в та­борі од по­го­ну, до­ки во­ни встиг­нуть повтіка­ти?

Добра зос­та­лось ко­за­кам так ба­га­то, що во­ни про­да­ва­ли ба­зар­ни­кам ок­са­ми­тові шу­би або срібні куб­ки за півквар­ти горілки.

Чотири дні бен­ке­ту­ва­ли ко­за­ки в польсько­му обозі. Горілки, пи­ва, уся­ких медів та вин бу­ло так ба­га­то, що їх ста­ло б на цілий місяць для цілої армії.

По засвідчен­ню то­го­час­них літо­писців, побідни­кам діста­лось сто двад­цять ти­сяч возів з кіньми, з уся­кою до­ро­гою ван­та­гою, вісімде­сят гар­мат і, ціну­ючи скар­би на гроші, на де­сять мільйонів срібла, зо­ло­та та уся­ко­го ціно­ви­то­го скар­бу.

- Добре, доб­ре па­ни виб­ра­лись на весілля й бен­кет на сла­ву вчи­ни­ли, тільки кош­ту ба­гацько по­ло­жи­ли: сто ти­сяч скар­бу проц­винд­ри­ли і си­ри­цю здо­ро­жи­ли, - ка­за­ли тоді ко­за­ки після побіди.

Вранці Виш­не­вецький пос­лав вісто­ви­ка довіда­тись, що та­ке скоїлось в Домініко­во­му обозі. Верхівець дізнавсь про все ли­хо і приніс страш­ну звістку, що усе польське військо втек­ло, а ввесь обоз за­хо­пи­ли й заг­ра­бу­ва­ли ко­за­ки. Єремія здійняв ру­ки до бо­га й крик­нув:

- Боже мій! нев­же це та­ка твоя во­ля, щоб по­ка­ра­ти на­шу от­чи­ну че­рез цей нікчем­ний на­род? Гос­по­ди! по­вер­ни на йо­го свої пе­ру­ни, але ска­рай і тих, що ста­ли­ся при­чи­ною та­ко­го со­ро­му!

Тишкевич впав нав­колішки і про­мо­вив крізь сльози:

- Господи ми­лос­ти­вий! завіщо ти нас­лав на нас та­ке го­ре?

- Завіщо ти, гос­по­ди, нас­лав на нас та­ке го­ре? Чим ми согріши­ли пе­ред то­бою? - крик­ну­ли й інші значні пе­ре­вертні, пох­ню­пив­ши го­ло­ви.

Польським па­нам та ук­раїнським пе­ре­верт­ням і на дум­ку не спа­да­ло, скільки во­ни нагріши­ли про­ти Ук­раїни. Усі сто­яли мовч­ки, не­на­че при­биті гро­мом. Усі пе­ре­вертні по­чу­ва­ли своє ве­ли­ке го­ре, що во­ни вже втра­ти­ли усі «ру­хомі й ле­жачі доб­ра» та маєтності на Ук­раїні, мо­же й навіки, втра­ти­ли на­род­ний грунт під но­га­ми, зос­та­лись ні з чим і за­вис­ли