Читати книгу - "Макова війна, Ребекка Куанг"

зі свідомості й схилилася, щоб ретельніше оглянути тіла. Це було безглуздо. Звісно, їх усіх не могли застати зненацька. Якби вони билися з чудовиськом, то вмерли б із витягнутими мечами. Мали б бути ознаки боротьби.

— Як гадаєш, де… — почала була вона, та Неджа холодною рукою затиснув їй рота.

— Прислухайся, — прошепотів він.

Жинь нічого не почула. Але потім на іншому боці ринкової площі зсередини перевернутого воза почувся неясний шум, немовби щось трясли. А потім струшування затихло, поступившись іншому звуку, схожому на ридання.

Жинь підійшла ближче, витягнувши вперед факел, щоб роздивитися.

— Ти з глузду з’їхала? — Неджа схопив її за руку. — То може бути сама тварюка.

— І що ж нам тепер робити, тікати від неї? — Жинь відмахнулася від нього й поволі пішла до воза.

Неджа вагався, але Жинь чула, що він ішов позаду. Коли вони дійшли до воза, Неджа глянув їй у вічі крізь вогонь від смолоскипа, і вона кивнула. Жинь витягла меча, і вони разом зірвали з воза накриття.

— Іди геть!

Під накриттям була не тварюка, а маленька дівчинка, зростом Неджі десь до пояса. Дівчинка скрутилася в глибині воза. Вона була вбрана в тонку закривавлену сукню. Побачивши їх, вона пронизливо закричала і сховала голову в колінах. Від жаху все її тіло здригалося в схлипуваннях.

— Геть! Геть від мене!

— Опусти меч, ти її лякаєш! — Неджа вийшов уперед, затуливши Жинь собою, щоб дівчинка її не бачила. Він переклав смолоскип у другу руку і м’яко торкнувся плеча малої.

— Гей. Гей, усе добре. Ми прийшли тобі допомогти.

Дівчинка схлипнула.

— Страшне чудовисько…

— Знаю. Чудовиська тут немає. Ми, гм, ми його налякали. І тобі не зашкодимо, обіцяю. Можеш глянути на мене.

Дівчинка повільно підняла голову й зустрілася поглядом із Неджею. Її очі на заплаканому личку були величезні, широко розплющені й налякані.

Коли Жинь зазирнула в ті очі через плече Неджі, її кольнуло якесь дуже дивне відчуття, несамовите бажання будь-якою ціною захистити маленьку дівчинку. Це відчуття було немовби фізична потреба, немовби чужорідний материнський інстинкт. Вона ладна була померти, аби лише не дозволити завдати шкоди невинному дитяті.

— Ти не чудовисько? — проскиглила дівчинка.

Неджа простягнув до неї руки, щоб витягти.

— Ми повністю люди, — м’яко сказав він.

Дівчинка схилилася йому в руки, і схлипування стихли.

Жинь вражено дивилася на Неджу. Здавалося, він точно знав, як поводитися з дітьми, припасував тон і мову тіла, щоб якомога більше її заспокоїти.

Неджа передав Жинь смолоскип, а другою рукою гладив дівчинку по голові.

— Дозволиш мені допомогти тобі вибратися звідси?

Дівчинка несміливо кивнула й підвелася. Неджа схопив її за талію, витягнув із розбитого воза і обережно поставив на землю.

— Ось. З тобою все буде гаразд. Можеш іти?

Вона знову кивнула і, тремтячи, потягнулася до його руки. Неджа міцно схопив її, обгорнувши тонкими пальцями крихітну долоньку.

— Не хвилюйся, я нікуди не піду. У тебе є ім’я?

— Кхудалі, — прошепотіла вона.

— Кхудалі. Тепер ти в безпеці, — пообіцяв Неджа. — Ти з нами. А ми — вбивці чудовиськ. Але нам потрібна твоя допомога. Будеш сміливою для мене?

Кхудалі важко зглитнула й кивнула.

— Гарна дівчинка. А тепер можеш мені розповісти, що трапилося? Усе, що пам’ятаєш.

Кхудалі глибоко вдихнула й, затинаючись, заговорила тремтливим голосом:

— Я була з батьками і сестрою. Ми просто їхали на возі додому. Міліція попереджала не затримуватися допізна, тому ми хотіли повернутися вчасно, а потім… — Кхудалі знову почала схлипувати.

— Усе гаразд, — швидко сказав Неджа. — Ми знаємо, прийшла тварюка. Мені просто треба, щоб ти розказала якомога детальніше. Усе, що згадається.

Кхудалі кивнула.

— Усі кричали, але солдати нічого не робили. А коли воно пройшло поруч із нами, Федерація лише спостерігала. Я сховалася у возі. Я не бачила обличчя тварюки.

— Ти бачила, куди вона пішла? — різко запитала Жинь.

Кхудалі позадкувала і сховалася за Неджу.

— Ти її лякаєш, — тихо промовив Неджа, жестом показуючи Жинь відійти. Він знову повернувся до дівчинки. — Можеш показати, в який бік вона попрямувала? — м’яко запитав він. — Куди вона пішла?

— Я… Я не можу розказати, як туди дістатися. Але можу провести, — сказала вона. — Я пам’ятаю.

Дівчинка провела їх декілька кроків до рогу вулиці, а потім зупинилася.

— Ось тут тварюка з’їла мого братика, — сказала вона. — А потім зникла.

— Зачекай-но, — мовив Неджа. — Ти ж казала, що приїхала сюди з сестрою.

Кхудалі глянула на Неджу тими ж таки широко розплющеними благальними очима.

— Мабуть, що так, — сказала вона.

А потім усміхнулася.

Однієї миті то була маленька дівчинка, а вже наступної довготелеса тварюка. Усе її тіло, за винятком обличчя, вкривало грубе чорне хутро. Непропорційні кінцівки діставали до землі, немов мавпячі руки Суні. Голова була дуже маленькою, ще головою Кхудалі, від чого тварюка здавалася навіть страхітливішою. Вона простягла до Неджі товсті пальці й підняла його за комір у повітря.

Жинь витягла меча й рубонула істоту по ногах, по руках, по тулубу. Але жорстке хутро чимей було ніби плащ із залізних голок і відбивало меч краще за будь-який щит.

— Обличчя, — крикнула вона. — Цілься в обличчя.

Але Неджа не рухався. Його руки марно висіли вздовж тулуба. Зачарований, він вдивлявся в крихітне обличчя чимей, обличчя Кхудалі.

— Що ти робиш? — закричала Жинь.

Чимей повільно повернула голову, щоб глянути на неї. Відшукала поглядом очі Жинь.

Жинь спіткнулася й позадкувала, відчуваючи, що їй бракує повітря.

Коли вона глянула в ті очі, чарівні очі, страхітливе тіло чимей попливло перед зором. Вона вже не бачила чорного хутра, не бачила тіла тварюки, її шорсткого тулуба, заляпаного кров’ю. Лише обличчя.

То було не обличчя тварюки. То було обличчя чогось прекрасного. Якусь мить воно було нечітким, мовби не могло вирішити, ким хоче бути, а потім стало лицем, якого вона не бачила вже декілька років.

М’які смагляві щоки. Скуйовджене чорне волосся. Один молочний зуб трохи більший за всі інші, одного бракує.

— Кесеґі? — пробурмотіла Жинь.

Вона випустила факел з рук. Кесеґі невпевнено всміхнувся.

— Ти мене впізнала? — запитав він солодкавим дитячим голосом. — Після стількох років?

У Жинь тьохнуло серце.

— Ну звісно ж, я тебе впізнала.

Кесеґі з надією дивився на неї. А потім розкрив рота й закричав, і цей крик був нелюдським. Чимей кинулася на неї, Жинь затулила обличчя руками, але тварюку щось зупинило.

Неджа вирвався з її рук і тепер висів у неї на спині, де вже не бачив обличчя чимей. Він ударив тварюку ножем, але лезо лише клацнуло десь біля її ключиці. Він спробував знову, цього разу цілячи в обличчя. Обличчя Кесеґі.

— Ні! — закричала Жинь. — Кесеґі, ні…

Неджа промахнувся, лезо зрикошетило від залізного хутра. Він заніс зброю для другого удару, але Жинь кинулася вперед і встромила свого меча між клинком Неджі і чимей.

Вона мусить захистити Кесеґі, вона не дозволить Неджі його вбити… Він же лише дитина, така безпомічна, така мала…

Минуло три роки, відколи вона поїхала. Вона покинула його з парою торгівців опіумом, а сама вирушила до Сінеґарда і за три роки