Читати книгу - "Єретики Дюни"

своєму Сестринству. У них було стільки клятих таємних хитрощів! Хоча Люцілла вже облишила свої спокусницькі маневри. Вона знала, що його слова щирі та не розходяться з думками. Дункан відчував, як закипає її гнів. Хай собі закипає!

Теґ стояв нерухомо, пильно дивлячись уперед і прислухаючись. Чи слушно було покладатися на єдиний план, який вони склали з Бурзмалі? Вони не мали змоги повернутися. Невже минуло всього вісім днів, відколи вони зважилися на це? Здається, минуло більше часу, попри тиск приготувань. Він глянув на Дункана й Люціллу. Дункан ніс древній Харконненівський лазеростріл, довгу польову модель. Навіть запасний заряд був тяжким. Люцілла відмовилася від будь-якої зброї, крім невеликого лазеростріла, схованого за корсажем. Він годився лише на один маленький викид. Іграшка таємного вбивці.

— Ми в Сестринстві відомі тим, що йдемо до бою, озброєні тільки нашими вміннями, — сказала вона. — Для нас буде приниженням відступити від цього взірця.

А все ж вона мала ножі, сховані в піхвах на ногах. Теґ їх бачив. Ще він здогадувався, що ці ножі отруєні.

Теґ зважував у руці рушницю з довгою цівкою: сучасний лазеростріл у польовому стилі, який він приніс сюди з Твердині. Через плече була перекинута ще одна зброя, пара до тієї, що ніс Дункан.

«Мушу покладатися на Бурзмалі, — подумки казав собі Теґ. — Я його вишколив. Знаю його кваліфікацію. Якщо він каже, що цим новим союзникам можна вірити, то ми їм віримо».

Бурзмалі, вочевидь, не тямився від радощів, що його старий командир живий та в безпеці.

Але після їхньої останньої зустрічі випав сніг, і цей сніг лежав тепер довкола них, мов чиста дошка, на якій будуть записані всі їхні сліди. Вони не розраховували на сніг. Чи у Службі контролю погоди були зрадники?

Теґ здригнувся. Повітря було холодним. Цей холод відчувався як космічний, позапланетний, наче довкола них порожнеча, крізь яку на лісову галявину вільно потрапляє світло зірок. Слабке світло чисто відбивалося від покритої снігом землі та білої пороші на скелях. Темні обриси хвойних дерев і голі гілки листяних показували тільки свої білі розмиті крайки. Усе інше ховалося у глибокій темряві.

Люцілла подула на пальці, схилилася до Теґа й шепнула:

— Хіба він не мав би вже бути тут?

Він знав, що це не справжнє питання. «Чи можна довіряти Бурзмалі?» — ось що вона хотіла спитати. Повторювала це питання на різні лади, відколи Теґ вісім днів тому виклав їй план. Усе, що він міг відповісти:

— Я поставив на це своє життя.

— І наші життя також!

Теґові теж не подобалося, що непевності громадяться одна на одну, та, врешті-решт, усі плани покладалися на вміння тих, хто їх реалізовував.

— Це ти наполягала, що ми мусимо звідти вибратися і рушити на Ракіс, — нагадав він. Сподівався, що вона помітить його усмішку, і цей жест усуне колючку з його слів.

Люцілла не заспокоїлася. Теґ ніколи не бачив, щоб якась Превелебна Мати так неприховано нервувалася. Хвилювалася б іще більше, якби довідалася про його нових союзників! Звичайно, річ і в тому, що вона не зуміла повністю виконати завдання Тарази. Як це мусило її дратувати!

— Ми дали клятву захищати гхолу, — нагадала вона йому.

— Бурзмалі теж дав таку клятву.

Теґ зиркнув на Дункана, що мовчки стояв між ними. Дункан ніяк не виказав, що чув цю суперечку або поділяв їхню знер­вованість. Древнє самовладання втримувало його риси непорушними. Теґ розумів, що Дункан прислухається до ночі, роб­лячи те, що слід було робити всім їм трьом. На його юному обличчі малювався дивний вираз позбавленої віку зрілості.

«Якщо мені колись потрібні були вірні друзі, то це зараз!» — міркував Дункан. Подумки він повернувся в минуле, у часи Г’єді Прайм, до своїх передгхолівських коренів. Це називали «ніччю Харконненів». У такі ночі Харконнени в теплі й безпеці обладунку із силовими підвісками любили полювати на своїх підданих. Поранений утікач міг померти від холоду. Харконнени знали! Прокляття їхнім душам!

Як і слід було сподіватися, Люцілла помітила Дунканову зосередженість і послала йому погляд, що казав: «Ми з тобою маємо незакінчену справу».

Дункан підставив обличчя під зоряне світло, щоб вона, напевне, побачила його посмішку, вираз образливого розуміння, який змусив Люціллу захолонути всередині. Зняв із плеча тяжкий лазеростріл і перевірив його. Люцілла помітила звивистий орнамент на ложі та вздовж ствола. Древня річ, однак і досі випромінювала смертоносну прицільність. Дункан поклав лазеростріл на ліве плече, правицю на руків’я, палець на спусковий гачок. Точнісінько так, як і Теґ тримав свою сучасну зброю.

Люцілла відвернулася від своїх супутників і всіма чуттями прислухалася до схилу узгір’я над і під ними. Не встигла й завершити цього руху, як довкола вибухнули гучні звуки. Ніч заповнилася громаддям звуків — сплеск сильного гуркоту праворуч від них, тоді тиша. Наступний вибух зі схилу під ними. Тиша. Зі схилу над ними! Звідусіль!

При перших же звуках вони втрьох скоцюрбилися під захистом скель біля печерного входу до не-кулі.

Звуки, що наповнили їхню ніч, годі було точно описати: пронизливий шум, частково механічний, частково пищання, зойки, сичання. Земля раз у раз здригалася від глибинних вибухів.

Теґ знав ці звуки. Там ішла битва. Він чув сичання вогнеметів позаду. На далекому небі спалахували піки променів тяжких лазерострілів.

Щось блиснуло вгорі, тягнучи за собою рій синіх і червоних іскор. Ще й ще раз! Земля затремтіла. Теґ носом утягнув повітря: палена кислота і слід часнику.

Не-кораблі! Їх багато!

Вони приземлялися в долині під древньою не-кулею.

— Назад усередину! — наказав Теґ.

Кажучи це, побачив, що вже запізно. Довкола них розпочався людський рух. Теґ здійняв свій довгий лазеростріл і скерував його вниз по схилу, у напрямку найпронизливішого шуму та найближчого помітного руху. Звідти долинав багатоголосий людський крик. Між деревами, що закривали поле битви, залітали вільні світлокулі. Їх випускали ті, хто звідти наближався. Несені холодним вітром світлокулі танцювали і дрейфували вгору узгір’я. Темні постаті рухалися при цьому змінному освітленні.

— Лицепляси! — прохрипів Теґ, розпізнавши напасників. Ці мандрівні вогні за кілька секунд випливуть з-поміж дерев, а менше ніж за хвилину дістануться до них!

— Нас зрадили! — скрикнула Люцілла.

З узгір’я над ними долинув гучний рев:

— Башаре!

Численні голоси!

«Бурзмалі?» — спитав себе Теґ. Глянув угору, тоді вниз, на лицеплясів, що невпинно наближалися. Нíколи розбиратися і вибирати. Він нахилився до Люцілли:

— Це Бурзмалі над нами. Бери Дункана і тікайте!

— Та що, як…

— Це наш єдиний шанс!

— Ти дурень! — звинуватила вона його, хоча й слухняно оберталася при цьому.

Теґове «Так!» аж ніяк не втихомирило її страхів. От що буває, коли покладаєшся на чужі плани!

Дункан думав інакше. Він зрозумів, що задумав Теґ, — пожертвувати собою, аби вони вдвох могли втекти. З ваганням дивився, як знизу до них наближаються напасники. Побачивши його вагання, Теґ гукнув:

— Це бойовий наказ! Я твій командир!

То був найближчий до Голосу тон, який Люцілла