Читати книгу - "Прикинься моїм хлопцем, Альма Лібрем"

20 (3)

Я чекала, що він заперечуватиме. Скаже, що я не все так зрозуміла. Заявить, що відстань – це не перешкода, і таке інше.

Але Свят, напевне, зовсім не хотів прив’язуватись до України, а стосунки на відстані – то додаткова зайва відповідальність, на яку він теж не розраховував.

Тож замість додаткових спроб вибачитись я почула тільки6

– Гаразд. Якщо ти цього так хочеш, то ми можемо просто розійтись.

Хочу? Я хотіла плакати. Але я згадала, що він називав мене гарною драматичною актрисою, і вирішила, що зображатиму стійку дівчину, яка, навіть до глибини душі ображена своїм кавалером, все одно не збирається ридати.

І хай воно вийде в мене природньо.

…Зранку я зробила вигляд, що сплю, коли Свят піднявся і взявся збирати речі. Звісно, на цю ніч ми розсунули ліжка. Я навіть думати не могла про те, щоб його обійняти.

Якби він ще раз вибачився. Якби сказав хоч щось!

Напевне, я б його пробачила.

Проте Свят, само собою, цього не зробив.

Я подзвонила мамі лише о десятій ранку, коли Свята в номері вже давненько не було, а я зрозуміла, що мій голос не тремтітиме, коли я розмовлятиму з нею. Думала, що плакатиму, але не вийшло.

Я просто сказала, що все добре. Навіть не повідомила, що спробую приїхати сьогодні.

Я кілька разів перевірила повідомлення від Свята, чекаючи, що він принаймні перед виїздом одумається. Не залишиться, ні – він їхав за мрією, і я не була настільки егоїстична, аби просити його відмовитись від такого!

Просто напише, що все ще хоче підтримувати зі мною зв’язок, і хоч ми в різних країнах, та все одно достатньо закохані, аби протриматись цей рік

Ну, або щось інше. Можливо, менш банальне.

Проте повідомлень не було. Жодного. І я усвідомила, що Святові абсолютно плювати. Можливо, він просто роздушив в собі ті почуття, може, вони в нього – лише до іскри, яку він фотографував… а що, як їх навіть близько не було?

Зрештою, він міг і брехати. Чому ні?

Залишатись в номері було несила. Тож я просто зібрала свої речі, віддала ключ на рецепції і пішла. Свят не виявився шахраєм чи кимось типу того, тож всі мої гроші були на місці – я могла протриматись в Києві ті три дні, якщо хотіла.

Або зараз піти на вокзал, купити квиток і забратись звідси геть.

Ноги несли мене геть від готелю. Я не зважилась сісти у метро, тому в якості транспорту обрала маршрутку. Не найкраща ідея в моєму житті – переплутала номер, промахнулась всього на одну цифру і опинилась зрештою біля пішохідного мосту та рушила вперед.

Людей було небагато. Погода зіпсувалась остаточно, почав накрапати дощ, а я не здогадалась взяти з собою до іншого міста парасолю.

Що ж, підхоплю на згадку про столицю запалення легень.

Я зупинилась просто посеред мосту та підступила до високого бортика. Вкотре залізла у нашу зі Святом переписку, але, ясна річ, там – нічого нового. Та він, напевне, і стосунки на відстані пропонував не всерйоз.

Це все було грою, а я, ідіотка, повірила у те, що моє перше кохання може бути справжнім почуттям, почуттям, що матиме продовження. Наївна! Усі мрії перетворювались на попіл.

Треба повертатись додому. Через кілька днів почнеться вступна кампанія, і я, зареєструвавши свій електронний кабінет, одразу ж  подаватиму документи в університет, до якого не хочу, вступлю на перший курс, пірну у стандартне життя, якого так хотіла ще кілька тижнів тому, і це бісове кохання потоне в буденності, так? Але я все одно пам’ятатиму…

Пальці до болю стиснули поручень. Я мовчки дивилась вперед, спостерігала, як незвично холодний для літа вітер тріпає верхів’я дерев, і мені здавалось, мов мене теж хилитало, зіштовхувало кудись. Внизу, під моїми ногами гуділо невгамовне місто, в якому я лише гостя. Мене привезли сюди для чого, аби кинути посеред вулиць, сказавши, що все скінчилось?

Весела ж пригода!..

– Дівчино! Дівчино!

Я здригнулась, обертаючись на приємний чоловічий голос. Повернула голову, побачила хлопця – старшого за мене, блакитноокого, з кучерявим світло-русим волоссям.

Знайомого.  був старшим за мене, мав, може, років двадцять два-двадцять три, і мав блакитні, але на диво теплі очі. Він занепокоєно дивився на мене, і я навіть відступила на крок від краю мосту.

– Привіт, – посміхнувся він мені. – Не чекав зустріти тебе тут, в Києві. Ти мене взагалі пам’ятаєш? Ти ж Любава, так?

– А ти Руслан, – кивнула я. – Актор з театру. Я ще була, на зйомках.

– Пам’ятаєш! – задоволено посміхнувся він і простягнув руку. Я вклала свої пальці у його долоню просто тому, що це було культурно, і здригнулась від чужого тепла.

Рукостискання вийшло міцнішим, аніж я чекала, і якимось дуже дружнім, немов Руслан, якого я вдруге в житті бачила, ставив мене на один рівень з собою.

– Ти так і не подзвонила, – промовив він. – Передумала на рахунок театру? Чи, може, просто номер загубила? Гм… Знаєш, що б ти там не вирішила, Любаво, у мене для тебе є незвична пропозиція, – у нього була тепла щира усмішка. – Я хочу запросити тебе у один проект.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍