Читати книгу - "1793"

дивився на неї і думав, чи може хтось, хто сидить абсолютно спокійно, стати ще спокійнішим і непорушнішим? Виходить, якщо хтось і може, то це вдова Фреман.

— Мені не треба нагадувати, хто такий Ульгольм і що він зробив. Я це добре пам’ятаю.

— Думаю, є й інші жінки, які опинилися в такій ситуації і теж пам’ятають Ульгольма. Напевно, мають дітей і внуків, яким жилося б значно краще, якби не афери Ульгольма. Ви, мабуть, знаєте їхні імена.

— Знаю.

— Пані Фреман, ви багато років жили з чоловіком, який добре знав Біблію і часто її читав. Чи знаєте ви вислів «око за око, зуб за зуб»?

Удова Фреман у напівтемряві вишкірилася, показавши ряд міцних ще зубів. Лише за кілька секунд Кардель зрозумів, що то усмішка.

16.

Порожня площа Норрмальмсторґ вкрита сніговою ковдрою. У центрі під обледенілим покривалом височіє нова статуя короля Ґустава Адольфа. Уже два роки вона чекає, поки її закінчать і нарешті покажуть світові. Кажуть, це буде перший у країні кінний пам’ятник. Вінґе на мить зупинився і кинув погляд на незграбну скульптуру. Вона більше схожа не на величний пам’ятник, а на якогось безформного привида з тієї картини, яку хотів би бачити в Стокгольмі Бальк. Праворуч від Вінґе — палац принцеси Софії Альбертіни, ліворуч — Опера. Однакові фасади, тільки один вже освітлений тьмяним світлом вранішнього сонця, а другий ще в затінку. Вінґе помилувався обома будівлями, зітхнув і відчинив двері. Пішов коридором до потрібної йому камери, охоронець відімкнув. Сесіл мусить спертися на одвірок, щоб зібратися з силами й переступити поріг.

Це камера не Юганнеса Балька… Вона всього на кілька ліктів далі, і відрізняється від Балькової лише тим, що в ній сидить інший чоловік. Коли відчиняються двері, він перелякано підскакує:

— Господи, що це з вами? Схожі на духа безтілесного. Живий скелет. Ви мене налякали. Так можна подумати, що вже й смерть прийшла…

— Мене не варто боятися. Радше навпаки. Я Сесіл Вінґе. Працюю в поліцейському управлінні… певним чином. Але я до вас прийшов не в справах служби.

— Я вже вас бачив. Крізь щілину в дверях бачив ваше бліде обличчя, коли ви тут проходили повз. Щоразу думав, що це голова мерця ходить коридором.

— Чи можу я сісти? Ноги вже не хочуть тримати, як раніше…

Чоловік знизав плечима й вмостився на лежаку під стіною. Вінґе сів на такий самий ослін, як і в камері Балька. Якусь хвильку розглядав ув’язненого. Звичайний чоловік з пересічним обличчям і кількамісячною бородою. Проста полотняна сорочка, протерта в кількох місцях від цілодобового носіння в камері, поношені вузькі штани. Поверх коричневої куртки накинув на себе в’язничну ковдру. Вінґе віддихався і заговорив знову:

— Вас звати Лоренц Юганссон. Це так?

— Це ні для кого не таємниця.

— Ваш фах?

— Був бондарем.

— Завтра вас відвезуть на місце страти в Гаммарбю.

Чоловік здригнувся і зітхнув:

— Так. Майстер Гесс відрубає мені голову. Найкраще, на що можу сподіватися, — що буде достатньо тверезий, нагострить звечора сокиру й завтра вранці зможе все закінчити одним ударом.

— Священник уже був у вас?

— Так, приходив. Святково вбраний, дідько його забрав би. Навіть я розумію, що в п’ятницю ввечері він має куди піти й де розважитися. Чесно вам кажу: ще швидше благословити мою грішну душу він не зміг би. За мить уже зник з-перед очей. Я потім чув через вікно, як він наспівує, ідучи до Королівського саду.

— Можете мені розповісти, як опинилися тут?

— А що я можу сказати, чого ви ще не чули?

— Я хотів би почути особисто від вас, якщо можна.

Юганссон знову знизав плечима:

— Що ж, моя історія коротка й жалібна, але тут час тягнеться дуже повільно… Скажу. Я забив до смерті свою дружину, пане Вінґе. Більше тут нема чого розповідати. З роками наш шлюб ставав все нещасніший, того вечора я був дуже п’яний, ми знову лаялися через те саме, що мучило нас роками, і я втратив розум.

— Ви маєте дітей?

— Жодне не прожило довше року…

Вінґе замислено кивнув.

— Я вважаю, що є різні види вбивць. Що думаєте про це?

— Не зовсім розумію, про що ви.

— Про те, що чоловік, який вчинив злочин в одній ситуації, не конче скоїв би те саме в інших умовах. Ви вбили б свою дружину, якби вона була незнайомою людиною?

— Ні… Була б розумніша — вийшла б за когось кращого й досі жила б, а я був би вільний.

— Ви розкаюєтеся у тому, що зробили?

Юганссон трохи помовчав, потім відповів:

— Вона була рідкісна погань, пане Вінґе. Сварлива, чорнорота… З роками я справді почав її ненавидіти. Але й любив теж. Моє каяття нічого не змінює. Я заплачу за скоєне, коли Мортен Гесс замахнеться своєю тупою сокирою. І по всьому. Якби моя смерть могла повернути їй життя — я був би щасливий. Але це неможливо.

Вінґе подивився на Лоренца довгим поглядом.

— Ви були хорошим бондарем, Лоренце Юганссоне?

— Одним з найкращих. За рік мав би стати старійшиною цеху…

— Якби вам довелося вибирати між целібатом і смертю, що вибрали б?

17.

У мануфактурі тихо. Темно, і темрява ця наповнена різким запахом. Це не сморід гнилої плоті, щось інше, гостріше, від нього пече очі. Анна Стіна знає це відчуття, яке буває в людних місцях, коли там раптом стає порожньо. Її очі помалу звикли до сутінків. Її поводир добре знає дорогу між діжками й відрами. Стіни з дощок збиті так недбало, що через щілини Анна Стіна бачить останній промінь сонця.

Дівчина чує, як її супутник ходить приміщенням, то тут, то там помічає його постать, намагається розгледіти, що він робить і що бере. Пішов до ніші, де повно всяких глиняних посудин, мацає, роздивляється. Бере одну, ще одну, підходить до брудного стола. Знімає з гака грубі шкіряні рукавиці, вдягає, через лійку насипає у пляшку з однієї посудини, потім з другої. Струшує пляшку, затикає шийку корком.

— Ти бачила мої руки й чула мою історію. Думаю, не треба ще раз казати, який цей порошок небезпечний. З ним треба дуже обережно.

Простягає Анні пляшку, але коли вона хоче її взяти, знову тягне руку:

— А гроші?

Анна Стіна порпається в підкладці спідниці, нарешті знаходить вузлик, у який зав’язала кілька монет, прихованих з чайових у «Мавпі». Чоловік обережно розмотує тканину, перебирає монетки й махає головою:

— Цього мало. Ти знаєш, скільки треба спалити дров, щоб приготувати стільки попелу? А скільки праці вкладають лісоруби, сплавники, і ми в таких цехах? Це надто мало за весь цей труд.

— Є ще ось це.

Анна Стіна простягає пляшку бренвіну, який збирала мало не по краплі, зливаючи