Читати книгу - "Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький"

Як вчили своїх слухачів у найпрогресивнішому[1] Університеті світу, шаманізм був одним з найперших та найпримітивніших видів магії у світі. Він зародився у ті далекі часи, коли до деяких представників розумних рас Іріса вперше доторкнулася іскра магічного дару. Але вона все ще була надто слабкою. Тому розумні, як завжди, будучі жадібними до влади потворами, вирішили посилитися за рахунок чужої могутності. Магічних милиць. Ними й стали безтілесні духи. Якщо дару слабкого шамана вистачало лише на те, щоб, власне, бачити мешканців інших вимірів та змушувати солому ледь димитися, то за допомогою духів і мінімальної жертви він вже міг розпалити вогнище. А якщо пощастить з талантом – навіть створити якісь примітивні чари на кшталт вогняної сфери чи ще чогось подібного.

Звісно, мова йде про найперших та найслабших представників шаманізму. Були, якщо вірити історії, і доволі могутні шамани, здатні керувати справжніми стихійними лихами й приборкувати тисячі духів. Але описи їх діянь у підручниках настільки розмиті, що зараз і незрозуміло, чи дійсно були ті могутні шамани? Чи не були це перші Архімаги або Вищі Магістри, що вже скерували примітивну, інтуїтивну та грубу магічну силу у русло мистецтва? Так чи інакше, ця наука з керування силами природи все ж-таки почала розвиватися, щоб через тисячі років стати тим, що зараз зветься магією. А сам шаманізм – назавжди залишився лише предметом вивчення для істориків і крайнім засобом для нещасних, котрим Всевишня не подарувала хоча б середнього магічного дару, змусивши все життя використовувати допомогу духів та жертвоприношення задля відтворення бодай найжалюгіднішого закляття.

Про це казав офіційний курс Університету. Про це казала в своїх роботах і глибоко шанована віконтом графиня Парадізі. Проте його наставник, мабуть, мав іншу думку. Тому й відправив учня до найближчої великої природньої хмари для відтворення якогось «Обряду великої шани». Ну, вже, звісно, не «якогось». Леон добряче ознайомився зі схемою обряду. Проаналізував усі енергетичні маніпуляції, що були в ньому описані. Тричі перечитав усі фізичні дії, які має зробити він, як виконавець. І ледь не послав до Дев’ятого Кола пекла «улюбленого» наставника. Але Грегор тоді зміг переконати запального віконта у своїй серйозності однією лишень фразою:

– Леоне, я присягаюся вам своєю силою, як маг та ваш вчитель: я не маю намірів глузувати з вас. І обіцяю, що результат цієї, як ви висловилися, «передсмертної маячні відгамселеного демонами троля» допоможе вам, як магу. Звісно, якщо ви коректно виконаєте усе, що є в описі ритуалу. Ефект того вартий, запевняю вас.

Далі тоді Леон вже не слухав. Коли чарівник присягається своєю силою – це завжди не просто балачки. І навіть настільки шалена людина, як барон Грейткіллс, не жартуватиме після подібних обітниць.

Ритуал складався з класичної пентаграми заклику, що по периметру була розписана якимось закарлючками. Леон мав підозру, що це особиста розробка Грегора Грейткіллс, бо писанина не була схожою на будь що з відомого зараз у вищих магічних колах. Ані чіткі, вуглуваті лінії гномських рун. Ані тендітні мережива ельфійського тайнопису. Ані хаотична, навіжена манера письма демонів. Звісно, про класичні символи представників людських магічних шкіл тут навіть мови не йшло. Були ще стародавні гліфи магів давнини, але жодного значка, схожого зі вже відомими та більш-менш розшифрованими символами віконт у фігурі не зустрів.

Але от символи людського магічного алфавіту на кінцях променів недвозначно пояснювали, що це саме пентаграма виклику сутностей вітру. Для жертвоприношення. І, згідно зі схемою ритуалу, Леон мав створити цей малюнок просто під своїми ногами, таким чином опинившись у центрі. А потім – віддати щонайменше по три краплини трьох рідин зі свого тіла.

– Дякувати Небесам, що не чотири… – Пробурмотів віконт, помахом руки створюючи під ногами необхідний малюнок. – Бо це був би найдивніший сексуальний досвід в моєму житті.

Далі віконт почергово помочився, сплюнув та, проколовши пальця булавкою, вронив декілька крапель своєї крові на кожен з трьох верхніх променів фігури. Звісно, задля ритуалу, падати цим рідинам на землю було заборонено. Ото і висів тепер на небі, серед білого туману, з обісцяною пентаграмою під ногами.

– О, Небеса, який примітивізм! Яке варварство! Це шо ж в них було з клепкою та самоповагою, що для шаманів давнини ці всі витівки були звичайним робочим днем…

Бідкатися й гидливо кривитися Леон був майстер. Але ж і в магії також не пас задніх, тому паралельно насичував власну ауру концентрованою енергію Повітря та малював над собою три якихось дуже дивних символи, чимось стилістично схожих на ті, що огортали пентаграму. Один символ був схожий на ельфа, якого до половини зжер восьминіг. Інший – на долонь з трьома пальцями, що тримає зверху якийсь куб. А третій – взагалі на якісь хаотичні мережива.

За двадцять хвилин, коли Леона Д’Альбон вже розпирало від поглинутої енергії Повітря, а пентаграма під ногами та символи над головою світилися синім сяйвом яскравіше за ордени королівського мажордому, віконт відчув її. Сторонню присутність. Окрім нього та Хісс (впевнений, читачу, що ти також пам’ятаєш про нашого любого змія), у хмарці, що зависла над баронством Грейткіллс, з’явилося ще декілька гостей.

Для ока звичайної людини ці духи виглядали б, як літнє марево в полуденну спеку. Зображення, що трішечки труситься, наче міраж. А віконт бачив три ляпки світло-синього кольору, що виникли нізвідки. Ну а чому б і ні? Вони посеред власної стихії, для них тут простір взагалі не має значення. Леон навіть підозрював, що вони давно вже тут були, просто знаходилися десь у глибині інших вимірів.