Читати книгу - "Якщо кров тече"

Дрю був дуже голодний. Він доїв свій сендвіч, а тоді ще більшу частину її.

2

Того дня він пішов побачитися зі своїм старим завідувачем кафедри. Наприкінці весняного семестру Ел Стемпер раптово вийшов на пенсію, дозволивши Арлін Аптон, також відомій як «лиха відьма єлизаветинської драми», нарешті досягти владної посади, котрої вона так довго хотіла. Ні, навіть жадала.

Надін Стемпер сказала Дрю, що Ел сидить на задній терасі, п’є охолоджений чай і вбирає сонце. Вона була така ж стривожена, як Люсі, коли Дрю видав їй ідею десь на місяць поїхати на дачу в НТ-90, і, вийшовши на терасу, Дрю зрозумів чому. Він також зрозумів, чому Ел Стемпер, котрий керував кафедрою мови й літератури як добросердий деспот останні п’ятнадцять років, так неждано пішов з посади.

— Годі глипати, краще випий чаю. Тобі ж хочеться.

Ел завжди вважав, що знає, чого хочеться людям. Арлін Аптон великою мірою ненавиділа його через те, що Ел зазвичай справді знав, чого їм хочеться.

Дрю присів і взяв склянку.

— Скільки ти втратив ваги, Еле?

— П’ятнадцять кіло. Знаю, з вигляду схоже, що більше, але це тому, що в мене й раніше не було зайвої. Підшлункова.

Він побачив обличчя Дрю й підняв пальця, котрим раніше придушував сварки на зборах учителів.

— Поки що ані тобі, ані Надін, ані будь-кому іншому нема потреби складати некрологи. Лікарі впіймали його відносно рано. Шанси високі.

Дрю не здалося, що його старий друг надто впевнений у тих шансах, але стримав язика.

— Не говорімо про мене. Краще про те, чому ти при­йшов. Ти вже вирішив, як проведеш свій рік відпустки?

Дрю сказав, що хотів би знову спробувати взятися за роман. Сказав, що цього разу доволі впевнений у тому, що зможе. Навіть переконаний.

— Ти так само говорив про «Містечко на пагорбі», — сказав Ел, — і тоді твій дах, що намірився поїхати кудись далеко, ледь не потягнув за собою всі стіни.

— Ти говориш як Люсі, — сказав Дрю. — Я цього не очікував.

Ел схилився вперед.

— Послухай, Дрю. Ти відмінний викладач і написав кілька хороших оповідань…

— Шість, — сказав Дрю. — Дзвони в «Книгу рекордів Ґіннесса».

Ел відмахнувся від цього.

— «Перескок» потрапив до «Найкращих американських…»

— Так, — сказав Дрю. — Збірку редагував Доктороу. Котрий уже й сам скільки років як помер.

— Багато чудових авторів не видали нічого, крім оповідань, — наполягав Ел. — По. Чехов. Карвер. І хоч я знаю, що ти намагаєшся триматися трохи далі від популярного худліту, але там теж є Сакі й О. Генрі. Гарлан Елісон, якщо згадувати новіші часи.

— Вони всі понаписували набагато більше, ніж шість оповідань. Крім того, Еле, моя ідея чудова. Справді.

— То, може, трохи розкажеш мені про неї? Покажеш, так би мовити, краєвид з безпілотника? — Він придивився до Дрю. — Ні. Бачу, що не розкажеш.

Дрю, котрому хотілося так і зробити — тому що все так прекрасно! майже бездоганно! — похитав головою.

— Думаю, краще поки потримати всередині. Хочу поїхати до батькової старої хатинки на певний час. Поки добре не розженуся.

— А. НТ-90, правильно? Іншими словами, дальня межа глушини. А що на це каже Люсі?

— Не шаленіє від радості, але сестра допоможе їй з дітьми.

— Я переймаюся не про дітей, Дрю. Думаю, ти ро­зумієш.

Дрю нічого не сказав. Він думав про салун. Думав про шерифа. Він уже знав його ім’я. Джеймс Ейверіл.

Ел сьорбнув чаю, а тоді поставив склянку біля доб­ряче погортаного примірника Фаулзового «Мага». Дрю уявляв, що там на кожній сторінці щось попідкреслювано: зеленим — ознаки персонажів, блакитним — основні думки, червоним — фрази, що здалися Елові примітними. Його блакитні очі й досі були ясні, але тепер ще й трохи водянисті та червонясті навколо райдужки. Дрю не подобалася думка про те, що він побачив у тих очах прийдешню смерть, але, можливо, так і було.

Ел схилився вперед, зчепивши долоні між коліньми.

— Розкажи мені дещо, Дрю. Скажи, чому це для тебе так важливо.

3

Після того як вони того вечора покохалися, Люсі спитала, чи йому справді потрібно їхати.

Дрю думав про це. Справді думав. Вона заслугову­вала на це і на багато-багато більше. Вона трималася його і підтримувала, коли він долав важкі часи. Він сказав просто:

— Люсі, це може бути моя остання нагода.

На її боці ліжка запала довга тиша. Він чекав, знаючи, що якби вона попросила не їхати, він би підкорився її проханню. Нарешті вона мовила:

— Гаразд. Я хочу, щоб ти спробував, але трошки боюся. Брехати не буду. А про що історія? Чи ти не хочеш казати?

— Хочу. Мені до смерті хочеться все видати, але буде краще, якщо в мені накопичиться трохи внутрішнього тиску. Я сказав Елові те саме, коли він спитав.

— Аби тільки не про те, як вчений люд грає дружин один одного, забагато п’є й переживає кризу середнього віку.

— Тобто не як «Містечко на пагорбі».

Вона штурхнула його ліктем.

— Це ти сказав, містере, не я.

— Тут буде геть інше.

— Любий, а ти не можеш почекати? Десь тиждень? Переконатися, що все по-справжньому? — І трохи тоншим голосом: — Заради мене?

Йому не хотілося. Він волів поїхати на північ завтра й почати наступного дня. Але… «переконатися, що все по-справжньому». Можливо, це слушна думка.

— Думаю, що можу.

— Гаразд. Добре. А коли поїдеш туди, то обіцяєш, що глядітимешся? Щоб з тобою все було добре?

— Все буде добре.

Він побачив, як блиснули її зуби, коли вона всміхнулася.

— Чоловіки завжди так кажуть, хіба ні?

— Якщо не виходитиме, я повернуся. Якщо воно почне нагадувати мені… розумієш?

На це вона не відгукнулася — або через те, що вірила йому, або навпаки. Його влаштовували обидва варіанти. Аби тільки зараз через це не сваритися, ось що найголовніше.

Він подумав, що вона заснула або вже збиралася, аж коли вона поставила те саме питання, що й Ел Стемпер. Раніше вона ніколи не питала про це — ані під час перших двох спроб узятися за довгу форму, ані під час тривалого урагану з лайна, яким виявилося «Містечко на пагорбі».

— Чому тобі важливо написати роман? Через гроші? Тому що з твоєю зарплатою і моїми бухгалтерськими підробітками наші справи доволі непогані. Чи заради престижу?

— Ні перше, ні друге, оскільки нема гарантій, що його взагалі видадуть. І якщо він опиниться в шухляді, як інші погані романи по всьому нашому світі, мене це влаштує.

Коли ці слова злетіли з його губ, він зрозумів, що це правда.

— Тоді чому?

Елові він говорив про завершеність. І про захопливе дослідження нової території. (Він не знав, чи справді вірив у це, але знав, що така відповідь сподобається Елові, котрий був таємним романтиком.) Але для