Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3"

Сам же він став майже фанатичним шанувальником потаємних магічних знань, втілених у книгах, які прославили бібліотеку Міскатонікського університету. Постійний мешканець царства фантастичного і незвичайного, він тепер поринув у безодню рун і загадок, залишених легендарною даниною, аби чи то наставляти, чи то морочити нащадкам голови. Він прочитав страхітливу Книгу Ейбона, Потаємні культи фон Юнтца, заборонений Некрономікон божевільного Альхазреда, хоча жодним словом не прохопився про це перед батьками. Едвардові було двадцять, коли у мене народився син, єдине моє дитя, і, здається, йому було приємно дізнатися, що на його честь я назвав новонародженого Едвардом Дербі Аптоном.

У двадцять п’ять Едвард Дербі уже був високоосвіченою людиною, доволі відомим поетом і фантастом, хоча брак зв’язків та відповідальності уповільнювали його літературне зростання, робили твори вторинними і надміру книжними. Я був, мабуть, його найближчим другом і знаходив у ньому невичерпне джерело тем для роздумів, а він ішов до мене за порадою у тих випадках, коли не хотів звертатися до батьків. Він залишався самотнім — не так через свої природні нахили, як внаслідок сором’язливості, інертності й батьківської опіки — і виходив на люди вкрай рідко і ненадовго. Коли почалася війна, він лишився вдома через слабке здоров’я і вроджену нерішучість, а я вирушив у Плеттсбурґ по офіцерський патент, хоча так і не потрапив за океан.

Минуло кілька років. Мати Едварда померла, коли йому виповнилося тридцять чотири, і впродовж кількох місяців він був цілковито недієздатним через якусь дивну душевну недугу. Батько повіз його до Європи, і там йому вдалося позбутися хвороби без жодних видимих ускладнень. Потому його, як видається, охопило дивне збудження, наче він зрадів частковому звільненню своєї душі від якогось невидимого тягаря. Попри вже доволі поважний вік, Дербі почав учащати до «більш прогресивних» університетських кіл і брав участь у доволі сумнівних заходах; одного разу йому навіть довелося заплатити чималі відкупні (гроші він позичив у мене), аби приховати цю халепу від батька — непевні чутки і перешіптування про одну університетську компанію вражали неймовірністю. Подейкували навіть про чорну магію та інші геть неправдоподібні речі.

II

Оснату Вейт Едвард зустрів у тридцять вісім. За моїми розрахунками, їй тоді виповнилося двадцять три, вона відвідувала спеціальний курс середньовічної метафізики в Міскатонікському університеті. Донька мого приятеля познайомилася з нею раніше — в коледжі Голла у Кінгзпорті — і намагалась уникати через її сумнівну репутацію. Осната була чорнява, невисока на зріст, гарненька, хоч і мала дещо витрішкуваті очі, проте аж надто вразливих людей щось у ній відштовхувало. Втім, уникати Оснати великою мірою змушували її походження і дивні розмови. Вона була з інсмутських Вейтів, а вже давно ходили страшнуваті пересуди про напівзруйнований і покинутий людьми Інсмут[157]. Подейкували про якісь жахливі угоди 1850 року і про «не зовсім людей», які народжувались у давніх родинах цього занепалого рибальського містечка — лишень старожили-янкі здатні були вигадувати такі легенди і розповідати їх з належною таємничістю.

Лиху славу Оснати підкріплював той факт, що була вона дочкою Ефраїма Вейта і народилася від цього старигана і нікому не відомої дружини, яка завжди ховала обличчя. Ефраїм жив у ветхому домі на Вашинґтон-стріт в Інсмуті, і ті, хто бачив цю оселю (мешканці Аркгема намагались, по можливості, якомога рідше бувати у тих місцях), стверджували, що вікна горища забиті дошками, а в присмерку з будинку долинають якісь дивні звуки. Свого часу старий мав неабиякий хист до магії і, як казали місцеві, міг за бажанням здійняти або вгамувати шторм. Я бачив його лиш раз або двічі у юнацькі роки, коли він приїжджав до Аркгема погортати книги із закритих фондів університетської бібліотеки, і тоді мені дуже не сподобалося його схоже на вовче, демонічне обличчя із сплутаною сивою бородою. Він помер, геть втративши розум, за вельми загадкових обставин — саме перед тим, як його донька (згідно із заповітом, її опікуном мав стати директор школи) вступила до школи Голла, але Осната була його ревною ученицею і часом виглядала майже так само лиховісно.

Коли поповзли чутки про знайомство Едварда з Оснатою Вейт, мій приятель, дочка якого знала Оснату по школі, розповів про неї чимало цікавого. У школі Осната вдавала із себе мало не чарівницю, і начебто могла насправді робити дивовижні речі. Вона твердила, що здатна викликати громовицю але її неспростовно успішні демонстрації зазвичай пов’язували з незвичайним даром передбачення. Тварини її відверто не любили, ледь помітним порухом правиці вона могла змусити собаку вити. Часом вона виявляла знання наук та мов — виняткові і навіть шокуючі як на юну дівчину, могла налякати однокласників, криво усміхнувшись або підморгнувши, і, здавалося, ставилася до своїх витівок з глузливо-непристойним сарказмом.

Найдивовижнішими були незаперечні випадки її впливу на інших — поза сумнівом, вона була природженою гіпнотизеркою. Уп’явшись очима в котрогось із однокласників, вона нерідко викликала в останнього чітке відчуття обміну, наче його душа на якусь хвильку вселялася у тіло чаклунки і могла споглядати своє тіло збоку, очі жертви при тому починали блищати й вилазити з орбіт, набуваючи цілком чужого для себе виразу. Осната нерідко вела розмови про природу свідомості та її незалежність від фізичної оболонки — або щонайменше від процесів життя фізичної оболонки. Вона просто божеволіла від того, що народилася не чоловіком, бо вважала, що чоловічий мозок має унікальну і надпотужну космічну силу. Якби вона мала чоловічий мозок, твердила Осната, змогла б не лише зрівнятися, але й перевершити свого батька в умінні підкоряти невідомі сили.

Едвард познайомився з Оснатою на збіговиську «інтелігенції» у якійсь студентській компанії і коли прийшов до мене наступного дня, не міг говорити ні про що інше. Він вважав її надзвичайно ерудованою, з різнобічними інтересами — і це найбільше привернуло його увагу, та ще й на додачу його полонила врода дівчини. Я ж на ту пору ще жодного разу не бачив цієї молодої особи і не міг достеменно пригадати відгуків про неї, хоча і знав, хто вона. Можна було лише пошкодувати, що Дербі так нею захопився, однак я не сказав жодного слова, аби вгамувати його запал, адже заперечення тільки розпалюють сліпе кохання. За словами Дербі, він ще нічого не розповідав батькові про Оснату.

Наступними тижнями молодий Дербі тільки й говорив, що про Оснату. Довколишні спостерегли в Едварді ознаки спізнілої пристрасті, хоча всі й погоджувалися, що виглядає він молодшим за свої роки і цілком гідний ролі супутника його дивовижної богині. Він був хіба трохи повнуватий, зморшок на обличчі майже не видно — схильність до ледарювання і сидячого способу життя не надто вплинула на вигляд Едварда. У Оснати, навпаки, в куточках очей з’явилися дочасні зморшки — ознака напруження сильної волі.

Коли якось Едвард зайшов до мене зі своєю дівчиною, одразу стало помітно — почуття були взаємними. Вона не зводила з нього майже хижого погляду, і я зрозумів, що їхні стосунки далекі від платонічних. Невдовзі після цього до мене навідався старий містер Дербі, якого я завжди любив і поважав. До нього дійшли чутки про синові захоплення, і він випитав у «хлопчика» правду. Едвард мав намір одружитися з Оснатою і почав придивлятися до будинків у передмісті. Знаючи