Читати книгу - "Серця трьох"

своєю пересторогою. — Нічого, скоро їм нудно стане від них.

— Але ж акції «Темпіко петролеум» також починають падати, хоч їх і купують. І це дуже дивно, — зауважив Ріган.

— На біржі трапляється всякого, — недбало сказав Френк. — І коли вони нажеруться донесхочу та їх ухоплять кольки, то муситимуть ще доплачувати, щоб виблювати мої папери. Я гадаю, що це коштуватиме їм недешево.

— Та й ти ж таки добре встряг, хлопче. Я стежив за твоєю боротьбою ще перед твоїм приїздом. «Темпіко петролеум» — твоя остання підпора.

— Не сказав би я цього, — збрехав Френк. — У мене ще є запаси, і про них мої біржові вороги й не здогадуються. Я їх заманюю, просто заманюю. Тільки все це між нами, Рігане. Ви були приятель мого батька. Отже, кажу вам, ви найкраще зробите, якщо купуватимете мої акції.

— А які саме твої запаси?

— Про це дізнаються, коли я переконаюся, що вони вдосталь нажерлись.

— Хвастощі! — не втримався Ріган. — У тебе батькові нерви. Та, щоб я повірив, ти мусиш довести мені, що це не порожні слова.

Ріган чекав на відповідь.

Френк раптом удався до хитрощів.

— Що тут доводити, — пробурмотів він. — Ви вгадали. Я справді хвалився. Я тону, вже скоро голови не видно буде. Але я випливу, якщо ви допоможете мені. Ви задля пам’яті мого батька врятуєте його сина. А коли ви витягнете мене, ми їм усім…

І тоді уолл-стрітівський вовк показав свої зуби.

— Як ти думаєш, з якої речі висить він у мене на стіні всі ці роки? — спитав він, показуючи на портрет Річарда-Генрі Моргана.

Френк порозуміло кивнув — мовляв, ви ж бо щиро приятелювали.

— Справді не здогадуєшся? — похмуро осміхнувся Ріган.

Френк похитав головою.

— На те, щоб не забути про нього, — вів далі Ріган. — Не було хвилини, щоб я не згадував його. Ти знаєш історію «Залізниці Космополітен»? Твій батько обкрутив мене круг пальця. І то добре. Але він надто хитрий і не дав мені змоги поквитатися. От я й повісив його портрет і почав терпляче вижидати. А тепер настав мій час.

— Що ви хочете цим сказати? — спокійно спитав Френк.

— Та оце ж і хочу, — глузливо відказав Ріган. — Я чекав і готував цей наступ. І нарешті настав мій день. Принаймні його щеня в мене в руках. — Він зловтішно скинув оком на портрет. — І якщо старий добродій не перевернеться тепер у домовині…

Френк підвівся на ноги і зацікавлено глянув на свого ворога.

— Ні, — промовив він, ніби сам до себе. — Ні, не вартий він цього.

— Чого не вартий? — підозріливо запитав Ріган.

— Щоб я вас налупцював, — почув він у відповідь. — Я міг би задушити вас своїми руками за п’ять хвилин. Ви — не вовк. Ви — звичайнісінький шолудивий пес, смердючий тхір, не більше. Мене застерігали, що від вас треба всього сподіватися. Я не йняв віри й прийшов подивитися сам. Вони мали рацію. Ви такий, як мені казали. Швидше треба йти. Тут такий дух, як у лисячій норі. Тут смердить.

Дійшовши до дверей і поклавши руку на клямку, Френк спинивсь і обвернувся назад. Йому не пощастило вивести Рігана з рівноваги.

— Ну, а що ж ти робитимеш далі? — знущався той.

— Дозвольте мені подзвонити до мого маклера. Тоді довідаєтесь, — відповів Френк.

— Прошу, голубе мій, — погодився Ріган, а потім додав: — Тільки я сам його викличу.

Переконавшись, що з того боку справді Беском, Ріган передав трубку Френкові.

— Ви не помилилися, — озвався Френк. — Ріган навіть гірший, ніж ви казали. Робіть і далі, як ми домовилися. Ми загнали його, куди хотіли, хоч старий лис поки що не вірить цьому. Він гадає, ніби знищив мене. — Френк спинився, обмірковуючи, як найкраще довершити свою хвальбу. — Я скажу вам щось, чого ви не знаєте. Це ж він і є та особа, що з самого початку підкопувалась під мене. Отже, тепер вам відомо, кого ми маємо ховати.

Побалакавши ще трохи про справи, він повісив трубку.

— Бачте, — пояснив Френк, знову спинившись коло дверей, — ви поводились так обережно, що ми ніяк не могли виявити вас. І, хай йому біс, Рігане, ми ладнались битись з кимось незнаним, куди сильнішим за вас. А з вами нам буде легко. Ми гадали, що доведеться напружувати всі свої сили, але тепер бачимо, що ні. Завтра десь о цій порі тут, у вашій конторі, готуватимуться до похорону, і вас не буде серед тих, хто плакатиме. Ви будете небіжчик, справжній фінансовий труп, після того як ми покінчимо з вами.

— Точна копія Річарда-Генрі Моргана! — засміявся вовк. — Боже милий, як він умів хвалитися.

— Тільки шкода, що він не поховав вас, а залишив на мене цей клопіт, — наостанці сказав Френк.

— І всі витрати! — кинув навздогін Ріган. — Похорон коштуватиме тобі дуже дорого, і небіжчика виноситимуть не з цього кабінету.

— Ну, завтра останній день, — сказав Френк, прощаючись із Бескомом того вечора. — Завтра в цей час я буду вже оскальповане, оббіловане, засушене й продимлене опудало в приватній Рігановій колекції. Але хто б міг подумати, що те старе падло так накапостить мені? Адже я не заподіяв йому ніякого лиха. Навпаки, я завжди ставився до нього як до найкращого батькового приятеля. Якби хоч Чарлі Тіпері пощастило видурити в свого батька трохи грошей…

— Або Сполучені Штати оголосили мораторій, — безнадійно мовив Беском.

А Ріган на ту пору говорив своїм агентам і фахівцям брехливих чуток:

— Продавайте, продавайте все, що у вас є, і то якнайшвидше. Я не бачу кінця зниженню!

І Френк, повертаючись до міста й купивши екстренний випуск газети, прочитав заголовок, складений величезними літерами:

«Я не бачу кінця зниженню», — заявляє Томас Ріган».

Другого ранку о восьмій годині Чарлі Тіпері не застав уже Френка вдома. Цієї ночі ніхто в Вашінгтоні не спав, і пічні телеграми сповістили цілий світ, що Сполучені Штати, хоч і не вплутались у війну, оголосили мораторій. О сьомій годині Френка збудив Беском і переказав йому цю новину; Френк разом з ним поїхав до міста. Мораторій трохи підбадьорив їх, і їм треба було багато чого зробити.

А проте Чарлі Тіпері виявився не першим гостем цього ранку в палаці на Ріверсайд-драйві. Ще не було восьмої, як у парадні двері подзвонили Генрі й Леонсія, запорошені і засмаглі після подорожі. Вони відштовхнули швейцара й безцеремонно зайшли досередини.

— Дарма підіймаєтесь, — заявив їм збентежений Паркер. — Містера Моргана немає вдома.

— Куди ж він пішов? — спитав Генрі, беручи валізу в другу руку.

— Нам треба pronto його бачити. A pronto, щоб