Читати книгу - "Фірма"

додому, дещо зібрати, і через годину поїду.

— Гаразд, будь обережною.

— Я тебе кохаю, Мітчу.

Він кивнув і дивився, як вона вже відчиняла двері. Навіть не обійнялися.

На п’ятому поверсі технічний працівник перемотав плівку й натиснув кнопку термінового виклику кабінету Девашера. Той одразу ж з’явився й натяг на свій занадто великий череп навушники. Трохи послухав. Вимогливо сказав: «Перекрути на початок». Ще трохи помовчав.

— Коли це було? — запитав.

Технік глянув на табло з рядками цифр.

— Дві хвилини сорок секунд тому. Його кабінет, другий поверх.

— Дідько, дідько! Вона ж його кидає, хіба ні? І перед цим не було жодної розмови про те, щоб жити окремо, щоб розлучитися?

— Ні. Ви би про це дізналися. Вони-то сварилися через його звички трудоголіка. Ще він ненавидить її батьків. Та ось такого не бувало.

— Так, так. Ану, переговори з Маркусом, чи він, бува, раніше не чув подібного. Перевірте плівки, може, щось пропустили. Прокляття! Прокляття! Прокляття!

Еббі виїхала до Кентуккі, та не доїхала. Через годину після того, як проминула Нешвіл, вона з’їхала на федеральне 40-е шосе і повернула на північ, на 13-ту автостраду. Позаду вона нічого не помітила. Часом набирала швидкість до вісімдесяти, часом їхала п’ятдесят миль за годину. Ні, нікого. Коло невеличкого містечка Кларксвіль на кордоні зі штатом Кентуккі вона раптом повернула на схід і виїхала на дванадцяте шосе. За годину по сільській дорозі вона в’їхала у Нешвіль; червоне «пежо» загубилося на завізних вулицях міста.

Вона поставила авто на автостоянці біля аеропорту й на автобусі-шатлі поїхала на вокзал. На першому поверсі у вбиральні переодяглася у дорожні шорти кольору хакі, зручні мокасини й темно-синій плетений пуловер. Одяглася Еббі круто, правда, трохи не по сезону, однак вона мала плани на теплішу погоду. Своє довге по плечі волосся зав’язала у хвіст і приховала під комір, надягла трохи інакші окуляри від сонця. Сукню, черевички на підборах і колготи заховала в полотняну спортивну сумку.

Минуло майже п’ять годин після виїзду з Мемфіса, і вона зайшла до терміналу авіалінії «Дельта» й показала квиток. Попросила собі місце коло ілюмінатора.

Жоден рейс авіаліній «Дельта» не відбувається без того, щоб не завітати до Атланти, та на щастя, Еббі не довелося робити пересадку. Вона сиділа, позирала в ілюмінатор, вдивляючись, як шумний аеропорт огортала темрява. Нервувала, та гнала від себе тривожні думки. Вона пила вино з келиха й читала «Ньюсвік».

За дві години літак приземлився в Маямі, вона зійшла й швидко проминула приміщення аеропорту, ловлячи на собі погляди й ігноруючи їх. Сама собі казала: це ж просто щоденні погляди — милування й хіть. Більше нічого.

Термінал для рейсів на Кайманові острови тут був один. Вона показала квиток в обидва боки, свідоцтво про народження й водійські права — звичний набір, який тут вимагався. Прекрасні люди, ті кайманійці, та вони не впустять вас до своєї країни, якщо ви одразу не придбали зворотний квиток. Просимо ласкаво, приїжджайте. Витрачайте свої грошики. А тоді відчалюйте. Просимо ласкаво.

Вона сіла в куточку залюдненої зали й спробувала читати. Якийсь молодий тато — з красивою дружиною й двома дітками — все витріщався на її ноги, та більше її ніхто не помічав. За тридцять хвилин вилітає літак рейсом на Великий Кайман.

Ледве ввійшовши в ритм, Ейвері вже оволодів ситуацією й сім годин провів у Королівському банку Монреаля, місце розташування філії — Джорджтаун, Великий Кайман. Коли о п’ятій по полудні він звідти пішов, додаткова зала засідань була вже забита роздруківками з комп’ютера і з рахунків. Завтра він з усім упорається. Йому був потрібен Мак-Дір, та так склалися обставини, що той мав серйозно переглянути плани на поїздку. А зараз Ейвері почувався виснаженим і страшенно хотів пити.

Він вибрався до «Ромоголових», у барі купив пива й крізь натовп поніс своє гарно засмагле тіло надвір. Там, у дворику, роззирнувся у пошуках вільного столика. Коли він проходив повз доміношників, нервово й рішуче ввійшла до бару й всілася за барну стійку Теммі Ґрінвуд Гемфіл із «Ґрінвуд сервісес». Вона стала за ним спостерігати. У неї була штучна засмага, деякі частини шкіри були темніші від інших. Та загалом, як на кінець березня, кольору її шкіри можна було позаздрити. Волосся вона пофарбувала — не в блондинистий, а в м’який пісочний відтінок. Макіяж теж став м’якшим, а бікіні взагалі — то був мистецький витвір, яскрава флуоресцентна барва мала привертати увагу. Великі перса натягували до межі мотузки й клаптики тканини. А невеличка латка нижче спини аж страх викликала — здавалося, що вона нічогісінько не прикривала. Їй було вже сорок років, але вона прикувала двадцять пар голодних очей, коли в барі замовила місцевої содової води й підкурила цигарку. Диміла й спостерігала за ним.

А він був вовком. Виглядав непогано, і сам це розумів. Попивав пиво й уважно оглядав кожну жінку в радіусі п’ятдесяти ярдів. На одній спинився, юній блондинці, вже наготувався скочити на ноги, та враз з’явився її кавалер, і вона всілася йому на коліна. Тож він і смоктав пиво й далі спостерігав.

Теммі замовила ще одну содову, спіральку з лайма і подалася на патіо. Вовк спинив погляд на персах, що заколихалися в такт крокам.

— Ви не будете проти, якщо я сяду поряд? — запитала вона.

Він аж підвівся, підсунув стільця.

— Будь ласка, прошу.

О, це був крутий момент для нього. Серед усіх голодних вовків, які рискали по бару й у дворику, вона обрала саме його. У нього бували дівчатка молодші, та саме зараз, саме тут вона була найгарячіша.

— Я — Ейвері Толлар. З Мемфіса.

— Рада знайомству. А я — Ліббі. Ліббі Локс із Бірмінгема.

Так, зараз вона була Ліббі. У неї була сестра на ім’я Ліббі, мати на ім’я Доріс, а її звали Теммі. І ще й переживала, хоч би нічого не наплутати. Вона не носила обручок, та все ж мала чоловіка на ім’я Елвіс, який тепер мав би бути в місті Оклахома в образі Короля і напевне, зараз мацав дівчаток-підлітків у футболочках з написами «Love me tender».

— З якою ви тут метою? — поцікавився Ейвері.

— Пошуки розваг. Щойно вранці прилетіла, спинилася в «Пальмах». А ви?

— Я — юрист, податківець, і вірите чи ні, я тут у справах. Змушений сюди приїздити по кілька разів на рік. І це так нестерпно.

—