Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря"

Курської губерній. Згодом через велике прагнення селян було дозволено переселення з Харківської, Таврійської, Тамбовської, Рязанської, Тульської, Калузької губерній.

Оселяли їх переважно в Аккерманському, Ізмаїльському і Бендерському повітах. Поміщики не бажали відпускати своїх селян у нові райони, тому переселення проводилось переважно з казенних земель. З 1826 р. до другої половини 30-х років прибув основний контингент переселенців і освоївся на нових місцях. Проте подальше влаштування селян було призупинено через оселення «задунайських переселенців» та Дунайського козацького війська і продовжено за декілька років. На 50-ті роки XIX ст., згідно з положенням, перейшло усього 10 тис. селян. Тяжкі умови переселення, погане фінансування (23 крб. 50 коп. асигнаціями на родину), недбала організація переселення, а також незвичні кліматичні умови та господарська система сповільнювали освоєння території переселенцями.

Українські переселенці з різних губерній разом з іншими улаштовувались на місцях старих татарських, ногайських поселень чи на нових ділянках або підселялись до вже наявних населених пунктів. Нарівні з легальним офіційним переселенням поповнення державних селян йшло через тих, хто з’являвся без виклику, тобто селян-утікачів або інших не задоволених своїм становищем елементів. Більшість з них прибувала із сусідніх Херсонської та Подільської губерній. Згодом утікачі прибували також з Полтавської, Таврійської, Катеринославської, Чернігівської губерній, переходили Дністер, Дунай або Прут. Вони приєднувалися до інших переселенців під чужими прізвищами, засновували разом з ними нові села та хутори, будували землянки, заводили господарство. Політика російського уряду щодо утікачів була суперечливою. З одного боку, місцева влада зобов’язана була їх видавати і висилати на колишні місця проживання, карати тих, хто їх прикривав; з іншого, якщо вони мали господарства і родини, тобто «міцно осіли», їх чіпати заборонялось. За 20 років (1835—1854) з Бессарабії вислали 48 тис. осіб, серед них лише з Придунайських земель 6 тис. українців. Переслідування утікачів призводило до переходу їх за Дунай або інший кордон і негативно впливало на міжнародну політику Росії на Балканах. Вочевидь, тому протягом першої половини — середини XIX ст. уряд видав значну кількість наказів різних рівнів, у яких частина утікачів легалізувалась на місцях проживання. Утікачів з Молдавії та Галичини не видавали зовсім, а розселювали у містах і казенних селах.

Внаслідок різних шляхів й заходів заселення національний склад Придунайських земель став полінаціональним. Провідними групами населення тут були молдовани, українці, болгари. Так, на території Аккерманського та Ізмаїльського повітів у 1819 р. сільські жителі становили: 17,5 % — українці, 34,2 % — молдовани, 21,1 % — болгари та гагаузи, 9,1 % — росіяни, некрасівці, старообрядці, а вже у 1827 р.: 19,4 % — українці, 33,5 % — молдовани, 22,7 % — болгари та гагаузи, 9,4 % — росіяни. 1897 р. національний склад залишався майже таким самим: 20.8 % — українці, 30,5 % — молдовани, 18,2 % — болгари та гагаузи, 8,6 % — росіяни. Аналізуючи наведені дані, можна говорити про те, що протягом XIX ст. кількість українського, російського, болгарського населення повільно, але зростала, а вага молдавського, відповідно, зменшувалась, проте всі ці національні групи залишалися основними. У той самий час дані показують, що територія цих повітів заселялась декількома національностями одночасно, і серед них провідну роль відігравали українці. Таким чином, протягом XIX ст. у Придунайських землях проживала четверта частина українського населення усієї Бессарабії — 25—26 %, за компактним розселенням тут вони становили одну з провідних груп — 17—20,8 %.

Станом на 1897 р., в Аккерманському і Ізмаїльському повітах уродженці українських територій становили 75,1 % від усіх уродженців Європейської Росії і усього 5,5 % від усіх жителів повіту. 89,7 % жителів вважали себе вже місцевими уродженцями, 6 % — уродженцями інших повітів Бессарабії, 2.8 % — інших губерній та 1,5 % — інших держав. Серед останніх переважали уродженці Туреччини та Болгарії. Таким чином, вже наприкінці XIX ст. у Придунайських територіях місцеве українське і російське населення становило переважну більшість уродженців.

Цікавим і в той же час показовим є формування чисельності українського й російського населення в містах Придунайських земель: Аккермані, Ізмаїлі, Кілії, Рені. Це дає можливість простежити важливий процес переходу сільського населення до міста. Так, на 1808 р. був складений російською адміністрацією перепис жителів Аккермана. Автори перепису поділяли все населення на «корінних» жителів і «сторонніх». Категорія «сторонніх», у свою чергу, поділяється на «тих, хто давно зайшов», тобто до вступу у грудні 1806 р. російських військ в Аккерман, і тих, хто оселився у місті після цієї дати. Слід зазначити, що подібний розподіл досить умовний, оскільки значна кількість осілих у місті після 1806 р. була «тими, хто зайшов давно» в Бессарабію і проживав в околицях Аккермана по 8—10 років. Співвідношення між корінним населенням, «тими, хто зайшов давно», і тими, хто зайшов протягом 1806—1808 рр., відповідно 66 % і 34 %. Останні переходили здебільшого із селищ Аккерманського — 39 % і Кілійського повітів — 11 %, Херсонської губернії — 4,5 %, північних районів Молдавії — 17 % й із-за Дунаю — 2%. Родини, які оселились в місті до 1806 р., прибували з північних районів Молдавії, «колишнього Польського королівства» — 1 %, Австрійської імперії та Тираспольського повіту — 9 %. У національному плані родини розподілялись так: вірмени — 38 %, греки — 21 %, українці — 13,3 %, молдовани — 7,5 %, болгари — 5,8 %, євреї — 5,2 %. До останніх 9,2 % належали росіяни-старообрядці (пилипони), цигани, поляки. Дані, наведені В. М. Кабузаном за 1818 р., взагалі не відзначають наявність у місті українського населення: 43 % — росіян, 18 % — молдован, 9 % — болгар, 30 % — інших національностей. Ймовірно, кількість українців була підрахована разом з російським населенням міста, що часто трапляється в статистиці XIX ст. На нашу думку, наведені дані не можуть свідчити про відсутність українців у місті взагалі. Наявні матеріали дозволяють встановити чисельність і склад українців станом на 1819 р. Так, за переписом міста 1819 р., усе населення Аккермана становило 1085 родин, 2836 чоловіків і 2259 жінок. З них більшість — 52 % (560 родин і 130 бурлак) — українці, 9 % (95 родин) — росіяни. Інше населення становили 16 % — молдовани, 9 % — вірмени, 6 % — греки, 4 % — євреї і 4 % — болгари. У багатьох українських родинах жили неодружені брати господарів шлюбного віку, від 20 до 45 років. Це може свідчити про штучне формування подібних родин. Такі випадки помітив один із місцевих чиновників, зазначаючи, що серед