Читати книгу - "Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга"

Автор радить полякам і українцям перегорнути ту сторінку історії, а якщо досліджувати — то спільно, за круглим столом. Не має права будь-хто переважати в цьому питанні…

«У листопаді 1943 року було створено Головну команду та Головний військовий штаб УПА, які очолили, відповідно, Роман Шухевич та Олекса Гасин. Штаб поділили на сім відділів: оперативний, розвідувальний, тиловий, організаційно-персональний, вишкільний, політвиховний та військово-інспекційний. У грудні 1943 року Роман Шухевич офіційно стає Головним командиром УПА… Політичною владою, якій підпорядковувалася УПА, стала Українська Головна Визвольна Рада (УГВР)…» [224, с. 163].

Українська Головна Визвольна Рада на чолі з Кирилом Осьмаком (родом із Центральної України) була створена 1944 року як представницький народний орган.

«11–15 липня 1944 року поблизу села Недільна на Самбірщині відбувся Великий збір УГВР. На Зборі було затверджено програмні документи підпільного парламенту: «Тимчасовий устрій УГВР», «Платформу УГВР» та «Універсал УГВР». Було обрано президента УГВР і Генеральний Секретаріат — останній був аналогом уряду у звичайній державі…» [224, с. 181].

Ми вже говорили, що Президентом УГВР обрали представника від «колишніх членів Центральної Ради» — Кирила Осьмака, а Головою Секретаріату — Романа Шухевича.

«Обійнявши улітку 1944 року посаду військового секретаря УГВР, він забезпечив підпіллю надійну координацію, швидке реагування на загрози та єдиний центр управління, що було необхідно в умовах протистояння набагато сильнішому противникові» [224, с. 181].

Таким чином, Роман Шухевич зберіг спадковість у керівництві Повстанською армією. Бо Волинську Повстанську Армію творив ще із 1941 року Тарас Бульба-Боровець, який «не мав навіть початкової освіти», але був надзвичайно потужною особистістю. І в тому, що Українська Повстанська Армія впродовж 1942–1943 років була об’єднана під одним воєнно-політичним керівництвом, — теж велика заслуга Романа Шухевича. Він не допустив помилок 1917–1921 років — роз’єднання чи протистояння українських сил. Це слід усвідомлювати, як би того не хотілося.

«Роман Шухевич не належав до людей, схильних жити ілюзіями… З осені 1943 року готував підпілля до повернення нових старих «визволителів». Цілями УПА було обороняти населення, захищати молодь від репресій обох режимів та використовувати всі можливості для здобуття власної держави…» [224, с. 182].

Саме в цей період генерал Шухевич відправив крайового керівника Перемищини (Перемишль) Василя Галаса пробивати «вікно в Європу», тобто відновлювати зв’язок з керівництвом ОУН, яке німці випустили з концентраційних таборів. «Одним із інструментів відкрити таке «вікно» став Великий рейд 1947 року, коли кілька сотень УПА з Перемищини та прилеглих територій пройшли через Польщу Та Чехословаччину до Західної Німеччини де перебувало керівництво закордонної ОУН» [224, с. 182].

Услід за Червоною армією терени України наповнилися військами НКВД, які призначалися для винищення повстанців та повного приборкання українського спротиву.

«Навесні 1944 року вони (війська НКВД — В.Б.) йшли слідом за Червоною армією, «зачищаючи тили». Тоді ж це означало боротьбу з Українською Повстанською Армією, що супроводжувалося боями, які за розмахом нагадували фронтові. Одним із таких був бій під Гурбами. Зі сторони УПА виступило 4,5 тисячі повстанців, серед них півтори тисячі — новобранці. З боку внутрішніх військ було щонайменше 15 тисяч, щонайбільше — 35 тисяч, включно з легкими танками та артилерією. Бій тривав з 21 по 27 квітня, пік протистояння припав на 24 квітня. Доля любить жартувати — найзапекліше тримався, до того ж у центрі ворожого наступу, курінь під командуванням українця зі східних областей Івана Сала — «Мамая». 25 квітня повстанці прорвались через Суразькі ліси» [224, с. 185].

У 1944–45 роках УПА була настільки потужною, що захоплювала та кілька днів утримувала районні центри областей, як, наприклад: Пробіжна (Тернопільська область), Тлумач (Івано-Франківська область), Стрілиська Нові (Львівська область), Солотвина (Закарпатська область), Снятин (Івано-Франківська область) тощо.

У гірських районах Карпат були великі території, які взагалі радянська влада не контролювала. Там домінувала цілковито УПА. Один із таких районів — «Космацька республіка».

«Під час першої спроби її захопити сотня під командуванням Мирослава Симчича розгромила енкаведистів наголову — за деякими даними, втрати сягнули 350 осіб» [224, с. 186].

Скільки таких «республік» існувало впродовж 1944–1945 років, сказати важко. їх було сотні, і це слід сьогодні визнати.

«Нерідко траплялося, що призначені у села представники влади щовечора тікали до найближчого міста чи містечка» [224, с. 187].

«Для розробки стратегії та тактики Головний провід зійшовся на нараду в жовтні-листопаді 1944 року. У Рогатинських лісах зібралися Роман Шухевич, Дмитро Маївський, Дмитро Грицай, Ярослав Бусел, Дмитро Клячківський, Василь Кук та інші» [224, с. 187].

Було зрозуміло, що Україна не зможе досягти незалежності без іноземної допомоги. УПА сформувала і відправила «на Захід закордонну місію» на чолі з Миколою Лебедем, який на той час був секретарем закордонних справ.

Тої ж таки осені Микола Лебедь прислав листа Шухевичу, де повідомляв, що західні союзники не збираються протистояти Радянському Союзу, і слід розраховувати переважно на свої сили. Саме в цей час і радянські більшовики запропонували командуванню УПА переговори, на які Шухевич як Головнокомандувач деякий час не погоджувався. Та під тиском начальника штабу УПА Дмитра Грицая все ж таки погодився. Вони відбулися в лютому 1945 року. Звичайно, енкаведисти передовсім вели розвідку, бо ніякого договору укладати з Українською Повстанською Армією не збиралися. Стало зрозуміло, що треба готуватися до нових умов боротьби.

«Хоча Роман Шухевич належав до сміливих людей, прихильником безрозсудних геройств він не був. Тому зосередився на тому, щоб принаймні не втратити позиції у безнадійному прямому зіткненні упродовж 1944–1945 року… Для цього належало зменшити кількість референтур. Військові підрозділи мали позбутися важкого озброєння та обозів — взагалі, зробити все для того, щоб вони могли пересуватися швидко і малопомітно. «Регулярних» фронтових боїв слід було уникати, діяти партизанськими методами. Про криївки уперше заговорили на нараді 1944 року, а зовсім швидко вони стануть обов’язковим елементом підпільного життя» [224, с. 189].

Звичайно, Шухевич підтримував усі найкращі ідеї повстанців. Криївки стали найліпшим надбанням українського підпілля й УПА. Вони були різними, іноді неймовірними, завжди замаскованими, могли заховати одного-двох, а також — велику групу людей.

«Весною 1945 року спокійніше не стало, бої між внутрішніми військами НКВД та повстанцями тривали, причому УПА вважали настільки серйозним противником, що супроти українських партизан задіяли танки, авіацію та артилерію» [224, с. 191].

Але не допомагали ні танки, ні авіація, ні тисячі сексотів, яких енкаведисти кинули проти повстанців. Тоді вони пішли на новий підлий крок — почали створювати загони УПА із енкаведистів та сексотів і під їх прикриттям винищувати та висилати до Сибіру та концентраційних таборів тисячі українців. Підлі люди завжди вдавалися до підлих методів протистояння. Це аксіома! І коли сьогодні нащадки енкаведистів лякають нас «новими бандерівцями», то нам