Читати книгу - "Дівчина у павутинні"

такий радий тебе бачити. Однак ти блідий.

— Я просто погано спав.

— Не дивина, коли в тебе стріляють… Я читав про це в газеті. Страшна історія.

— Жахлива.

— Є якісь новини?

— Я зараз розповім, — відповів Мікаел, сідаючи на жовтий м’який диван біля балкона й чекаючи, поки Голґер з величезними труднощами опуститься в інвалідний візок.

Потім журналіст у загальних рисах переповів історію. Та коли він дійшов до своєї підозри, що з’явилася на тротуарі Беллмансґатану, його враз урвали.

— Що ти кажеш?

— Гадаю, то була Каміла.

Голґрен буквально заціпенів.

— Та Каміла?

— Саме та.

— Господи, — промовив Голґрен. — І що сталося?

— Вона зникла. Але потім я відчув, ніби в моєму мозку спалахнув вогонь.

— Я тебе добре розумію. Я був упевнений, що Каміла назавжди зникла з нашого життя.

— Я майже забув, що їх було двоє.

— Ще й яких! Сестри-двійнята, які ненавиділи одна одну.

— Звичайно, я це знаю, — вів далі Мікаел, — проте мені потрібна додаткова інформація, щоб я міг подумати серйозніше. Я не раз розмірковував про те, чому Лісбет уплуталася в цю історію. Навіщо їй, колишній супергакерці, знадобилося цікавитися примітивними комп’ютерними атаками?

— І тепер ти хочеш, щоб я допоміг тобі зрозуміти.

— Можна сказати й так.

— Гаразд, — почав Голґер. — Передісторія тобі відома, правда ж? Мати, Аґнета Саландер, працювала касиркою в супермаркеті «Консум цинкен» і жила сама з двома доньками на Лундаґатані. Можливо, їм велося б добре разом. Але грошей часто бракувало, і Аґнета, тоді ще зовсім молоденька, не мала змоги здобути освіту. Проте вона була любляча й турботлива, їй хотілося забезпечити донькам добрі умови. Та річ у тому…

— …що іноді їх навідував батько.

— Так, батько, Олександр Залаченко. Він приходив час від часу, і його візити майже завжди закінчувались однаково. Він ґвалтував і бив Аґнету, а доньки сиділи в сусідній кімнаті й усе чули. Якось Лісбет знайшла матір на підлозі без тями.

— І тоді вона вперше помстилася.

— Удруге. Першого разу вона вдарила Залаченка ножем у плече.

— І то правда. А цього разу вона кинула йому в машину пакет з-під молока, наповнений бензином, і підпалила.

— Саме так. Залаченко горів, мов смолоскип, і дістав тяжкі опіки. Згодом йому ампутували ногу, а саму Лісбет замкнули в психіатричній клініці святого Стефана.

— А її мати потрапила до притулку для інвалідів в Епелвікені.

— То був для Лісбет болючий удар. Матері йшов лише тридцятий рік, та жінка вже так і не поправилася. Чотирнадцять років вона жила в притулку з важкими травмами мозку, знемагаючи від головного болю. Часто вона взагалі ні з ким не могла спілкуватися. Лісбет відвідувала її, коли тільки могла, і я знаю: вона мріяла про те, що коли-небудь мати одужає і вони знову зможуть розмовляти й піклуватися одна про одну.

Але цього так і не сталося. Для Лісбет то був справжнісінький морок. Вона спостерігала, як мати марніє й поволі вмирає.

— Розумію, це жахливо. Проте я до пуття так і не втямив, яку роль у всьому відіграла Каміла.

— Ця роль набагато складніша, ніж уявляється, і, можливо, з певного погляду нам треба пробачити дівчинку. Зрештою, вона теж була лише дитина і, навіть не встигнувши цього усвідомити, стала пішаком у чужій грі.

— Що ж трапилося?

— Напевно можна сказати, що вони обрали в битві різні табори. Дівчатка, хоч і були двійнятами, завжди різнились і зовнішністю, і вдачею. Лісбет народилася першою. Каміла з’явилася на світ за двадцять хвилин і ще з дитинства була милим дитям. Якщо Лісбет була злостивою, то Каміла змушувала всіх вигукувати: «О, яка симпатична дівчинка!» Мабуть, не випадково, що Залаченко від самого початку ставився до неї поблажливіше. Я кажу — поблажливіше, бо про доброту не могло бути й мови. До Аґнети він ставився, як до повії, а її дітей, цілком логічно, вважав за виродків, що тільки плутаються під ногами. Проте…

— Так?

— Проте навіть Залаченко помічав, що одна з дівчаток у всякому разі по-справжньому красива. Лісбет іноді казала, що в її родині є генетична помилка. І хоча з суто медичного погляду цей вислів сумнівний, можна, певно, погодитися з тим, що Зала породив виняткових дітей. Ти ж бачив однокровного брата Лісбет — Роналда? Величезний блондин, він страждав на природжену аналгезію — нездатність відчувати біль, а тому був ідеальним найманцем і вбивцею, а Каміла… ну, в її випадку генетична помилка полягала просто в тому, що вона була разюче, до нестями красива, і з роками все ставало тільки гірше. Я кажу — гірше, бо переконаний: це було своєрідне нещастя, найперше спричинене, либонь, тим, що її сестра-двійнючка завжди мала невдоволений і сердитий вигляд. Побачивши її, дорослі часто хмурніли. А потім вони помічали Камілу, сяяли й просто втрачали голову. Уявляєш, як це відбивалося на ній?

— Їй, мабуть, доводилося важко.

— Я кажу не про Лісбет. Ніколи не помічав з її боку заздрощів. Якби річ була тільки в красі, вона, певно, не гострила б зуби на сестру. Ні, я маю на увазі Камілу. Уявляєш, який вплив на не дуже чуйну дівчинку справляє те, що їй весь час кажуть, ніби вона прекрасна й чарівна?

— Це заморочує їй голову.

— Це дає їй відчуття влади. Коли вона всміхається, ми танемо. А якщо вона не всміхається, ми відчуваємо себе відринутими й робимо будь-що, аби знову побачити її сяйну усмішку. Каміла рано навчилася з цього користуватися. Вона досягла неабияких висот і стала майстринею маніпуляції. А ще вона мала великі виразні очі козулі.

— Вони в неї досі такі.

— Лісбет розповідала, як Каміла годинами просиджувала перед дзеркалом, просто тренуючи свій погляд. Очі були її приголомшливою зброєю. Вони могли й причаровувати, й відтручувати, змушувати дітей і дорослих відчувати себе одного дня обраними й особливими, а другого — зацураними й непотрібними. Це був лихий дар. Як ти можеш здогадатись, у школі Каміла відразу стала неймовірно популярною. Кожному хотілося з нею дружити, і вона здобувала з цього зиск усіма можливими способами. Вона влаштовувала так, щоб однокласники щодня дарували їй маленькі подаруночки: мармурові кульки, солодощі, дрібні гроші, намистинки, брошки. А ті, що нічого не дарували або взагалі поводилися не так, як їй хотілось, не сподоблялися наступного дня ані її привітання, ані навіть погляду. Той, кому хоч раз довелося побувати в центрі її уваги, знав, якого болю це завдавало. Її однокласники щосили домагалися від неї прихильності. Вони плазували перед нею — всі, крім, звісно, однієї дівчинки.

— Сестри.

— Саме так, і тому Каміла наструнчувала