Читати книгу - "В нетрях Центральної Азії"

її лівий схил і перевалив через плоскі гори в сусідню на південь долину Арасан до селища біля мінерального джерела, про яке давно вже я чув у Чугучаку. Гаряча вода витікає біля підніжжя правого схилу досить вузької долини і потрапляє в трубу, прокладену у ванний будинок на дні долини; у ваннах від неї розходиться сильний запах сірководню, вона має сірчастий смак і температуру до + 37 градусів. Сезон купання давно закінчився, і я застав лише сторожа, який сказав, що приїжджі лікуються від ревматизму, шкірних та венеричних хвороб ваннами, а також від катару шлунка, п'ючи воду. Долина знаходиться вже на російській території, і хворі приїжджають не тільки з Чугучаку, але й з інших міст, навіть Семипалатинська, і живуть у кількох маленьких будиночках на дні цієї вузької долини, де є лише декілька дерев і влітку дуже душно[19]. Я покинув долину і незабаром дістався до прикордонного пікету на великій ріці Тасти, яка збирає свої води в горах Барлику і впадає в ріку Цаган-Тохой недалеко від її впадіння в озеро Алаколь. Озеро з цих горбів добре було видно на західному горизонті. Двічі через лінію кордону до курорту і потім до китайського пікету на ріці Тасти я проїхав зовсім вільно, не зустрівши нікого і не помітивши ніяких прикордонних знаків. На пікеті нікого з прикордонної варти не виявилось. Лобсин та Очир влаштувалися вільно на подвір'ї, встановивши, що тут не тільки немає людей, а немає й ознак їх недавнього перебування. Ми не напинали свій намет, а розмістились у фанзі, де можна було розкласти вогнище; тварин прив'язали на подвір'ї, забезпечивши їх на ніч кормом — тростиною, яка облямовувала русло ріки. На російській стороні поблизу китайського пікету не було ніяких будівель, місцевість була цілком пустинна на обох берегах ріки Тасти. Спереду на. півдні розкинулась більш рівна місцевість, яка простяглася на захід, до південної половини озера Алаколь.

— Я гадаю, що тут дуже сильно дме Ібе, — сказав Лобсин, коли я спитав його, чому це на пікеті нема варти. — Вітер виривається з вузької долини між горами на простір до озера Алаколь. Тому взимку тут дуже холодно, і караул на холодні місяці знімають.

На подвір'ї пікету ми назбирали досить багато сухого аргалу, тому могли добре зігрітись у фанзі. Розглянувши карту місцевості, я побачив, що ми знаходилися тут у гирлі великого розтруба, який утворили пасма Барлику: північне пасмо, яке ми перетяли, виступало вперед до озера Алаколь, на північний захід, а південне, найвище — Кертау, з вершинами, уже вкритими густим снігом, простягалось далі на південний захід до озерця Джаланаш. У розтрубі розташувалися нижчі гори, вкриті ялиновим лісом, прорізані долинами кількох річок. Яку роль цей розтруб міг відігравати щодо сили вітру Ібе, я, звичайно, не міг вирішити і подумав лише: шкода, що в Джунгарських воротах ще не влаштували метеорологічну станцію, щоб вивчити ці загадкові вітри! При цьому мені, звичайно, пригадалися мої враження від шляху по Долині бісів біля південною підніжжя Тянь-Шаню між Лукчуном і Хамі під час нашої експедиції до Хара-Хото, не менш загадкової своїми жахливими вітрами. Однак не можна не відзначити, що ця долина знаходиться в глибині Внутрішньої Азії і в чужих володіннях, а Джунгарські ворота з їх вітрами Ібе пролягають вздовж нашого кордону, і почати вивчення цих вітрів легко могли б наші метеорологи, влаштувавши станцію на одному з пікетів у цих воротах.

Наступного дня ми зробили великий перехід упоперек згаданого розтруба, відмахавши тридцять верст від пікету Тасти до річки Кепелі по досить нерівній місцевості, в якій були врізані долини кількох річок, що течуть з долин у хвойних лісах Барлику. На нашому шляху в цих долинах ми натрапили на вкриті льодом струмки, облямовані бідними кущиками. До берега річки Кепелі ми підійшли, коли заходило сонце після похмурного дня. Коли ми напинали свій намет, я звернув увагу на забарвлені в яскраво-червоний колір гірки, що виступали недалеко на заході.

— Які це криваві гірки видно там? — спитав я Лобсина, вказавши йому на них.

— Це гори Кату.

— Знову Кату, ті самі біля старих рудників, де ми знайшли золото? — (вигукнув я. — Невже вони простягаються сюди так далеко?

— Ні, це інші. Ті гори Кату в хребті Джаїр, далеко звідси на схід. А це маленькі гірки серед воріт.

Ці маленькі, але дуже скелясті гірки, що підносились недалеко від південно-західного берега озера Алаколь серед плоских горбів за кілька верст на захід від окраїни Барлику, привертали до себе увагу своїм відокремленим положенням і кольором. А втім, колір залежав від освітлення їх багряно-червоним заходом сонця. Помітивши це, Лобсин вигукнув:

— Ну, Хомо! Дивись, який червоний захід сонця! Завтра, мабуть, почнеться сильний Ібе, а ми будемо у найвужчому місці воріт. Треба краще закріпити в'юки!

Наступного дня ми пішли мимо гір Кату, що підносились зубчастим виступом серед горбів; на одному з горбів виділялась чорна смуга, і, під'їхавши до неї, я розглядів, що це пласт земляного вугілля, поритого ямами та невеликими виробками, з яких, мабуть, добували вугілля. Трохи далі ми поминули русло досить великої річки Те-ректи; вгору по ній видно було китайський пікет, а трохи ближче її правий берег обривався сірою стіною, прорізаною вертикальними видолинками. За руслом підносились якісь голі чорні горби, цілком засипані великим і дрібним щебенем, а праворуч від нашої дороги в западині, облямованій великими кущами саксаулу, видно було чималеньке озерце.

— Ці горби називаються Джавлаули, — сказав Лобсин. — Їх вимело вітром Ібе дочиста, на них нема ні кущика, ні травинки, — голе бите каміння. А озерце називають Джаланаш; це означає — зміїне. Вода в ньому прісна, і в ній, кажуть, багато змій. Чи правда це — не знаю. Вода прісна тому, що в озеро впадає річка Теректи, а з озера є стік у південний кінець озера Алаколь, отже, озеро протічне. А в Алаколі, ти знаєш, вода солона.

Озеро Джаланаш було, звичайно, вкрите льодом, але снігу ніде не було видно. Я звернув на це увагу Лобсина.

— Певно, не так давно у воротах дув Ібе і зігнав увесь сніг. І, ти помітив, Хомо, — він уже почав дути.

— Справді, зранку вже дув вітер, хоч не сильний, але прямо в лице. А ми, по суті, тільки-но в'їжджали у найвужче місце воріт, де, певно, лютував Ібе.

Коли ми підійшли ближче до південного краю озера Джаланаш, я побачив виразні сліди російських коліс і, звичайно, спитав, хто це їздить на колесах по цій пустинній долині, де