Читати книгу - "Річки Лондона"

Шибениці не було. Натомість вони повісили зашморг начебто з реї корабля. Або Генрі Пайк був більш передбачливим, ніж я вважав, або в сценарії початкової опери когось мали повісити. Напевно, це мало відбутися після тривалих співів.

Леслі, досі виконуючи роль Панча, зображала, як той чахне за ґратами. Схоже, вона вже не дотримувалася сценарію Піччіні, а натомість розважала глядачів історією життя певного Генрі Пайка, честолюбного актора; від скромного початку в малому Ворвікширському селі до розквіту кар'єри на лондонській сцені.

— І ось я був, — декламувала Леслі, — уже не молодий чоловік, а досвідчений актор, даровані Богом таланти вже розвинуті роками досвіду, здобутого на суворих і невмолимих сценах Лондона.

Силу примусу демонструвало те, що ніхто з працівників сцени навіть не хихикнув. Оскільки Найтінґейл ще не читав мені «вплив на мозок для початківців», я не знав, скільки потрібно магії для того, щоб утримувати під своєю владою дві тисячі людей, але не сумнівався, що дуже багато, і тому вирішив, що нехай краще в Леслі відпаде обличчя, ніж всохне мозок. Я подивився навколо. Десь поруч мав бути набір для надання першої медичної допомоги. Доктор Валід сказав, що якщо я хочу зберегти її життя достатньо довго, щоб встигла доїхати карета швидкої допомоги, мені знадобляться соляний розчин і бинти, якими треба обмотати її голову. Я знайшов потрібне на стіні над колекцією вогнегасників, у напрочуд великому чемодані з міцного червоного пластику, який міг стати в пригоді як зброя. Приготувавши останній шприц і взявши другою рукою набір першої медичної допомоги, я покрався вздовж лаштунків. На той час, коли мені знову стало видно сцену, Леслі — мені було нестерпно думати про неї як про Панча або Генрі Пайка — детально розповідала про розчарування Генрі. У більшості з цих розчарувань Пайк звинувачував Чарльза Макліна, який, за ствердженням Генрі, підняв на нього руку через заздрість, і саме тут, біля цього театру, жорстоко забив Генрі на смерть.

— Його треба було повісити за це, — сказала Леслі. — Так само як і за смерть бідолашного Томаса Галлума, якого він порішив у Королівському Театрі. Але він мав везіння ірландця і талант балакуна.

Саме тоді я зрозумів, на що чекав Генрі Пайк. Чарльз Маклін регулярно з'являвся у Королівській Опері аж до самої своєї смерті. Згідно з легендою, привид Макліна бачили багато разів у його улюбленому кріслі в партері. Генрі Пайк намагався виманити його, але я сумнівався, що той з'явиться. Леслі походжала по палубі, оглядаючи партер.

— Покажися, Макліне! — гукнула вона.

Мені здалося, що в її голосі з'явилася невпевненість. Ця палуба була здійнята над основною сценою, я не міг туди залізти. Єдиним шляхом туди були сходи з боку глядачів, але прокрастися до Леслі непомітно було неможливо. Мені доведеться зробити дещо дурне.

Я зухвало вийшов на сцену, а потім припустився помилки — подивився на глядачів. Через вогні рампи я бачив дуже мало, але достатньо, щоб зрозуміти, що вся ця маса людей дивиться на мене. Я перечепився через власну ногу й ухопився, щоб не впасти, за бутафорську гармату.

— А це що таке? — вискнула Леслі.

— Я Джек Кетч, — сказав я, але мене було ледь чути.

— Боже, збережи мене від дурнів і аматорів, — пробурмотіла Леслі, а потім підвищила голос: — Що це таке?

— Я Джек Кетч, — сказав я, і цього разу відчув, що слова почули глядачі.

У відповідь до мене дійшла хвиля vestigia; не від людей, а від матеріалу зали. Театр пам'ятав Джека Кетча, ката Чарльза Другого, чоловіка, який прославився настільки впертим невизнанням невміння виконувати свої обов'язки, що одного разу навіть видав буклет, у якому звинуватив одного зі страчених, лорда Рассела, в тому, що той не міг зачекати нерухомо, щоб кат замахнувся сокирою. Сто років по тому слово «кетч» стало синонімом вішальника, вбивці, ба навіть самого Диявола: якщо й існувало ім'я, на яке нечистий відгукнеться, то це «Джек Кетч». І саме цим пояснювалася роль Кетча у виставі «Панч і Джуді», і саме тому це був мій найкращий шанс наблизитися до Леслі й скористатися шприцом.

— Дуже вам дякую, пане Кетч, але мені й тут досить зручно, — сказала Леслі.

Я не дав собі клопоту вивчити сценарій, але знав його достатньо добре, щоб імпровізувати.

— Але ж ти мусиш вийти, — сказав я. — Вийти, щоб тебе повісили.

— Невже ви такий жорстокий? — спитала Леслі.

Я абсолютно певний, що в цьому місці мало бути багато балаканини, але оскільки слів я не пам'ятав, то відразу перейшов до діла.

— Тоді я сам прийду по тебе, — сказав я і пішов сходами вгору, на палубу.

Дивитися на спотворене обличчя Леслі було нестерпно, але я мусив бути готовим до несподіванок. Її обличчя Панча роздратовано скривилося — певно, через те, що я пропускав рядки — але вона продовжувала виставу, саме як я і сподівався. У цьому місці п'єси Джек Кетч хапає Панча й тягне його до зашморгу, а хитрий жоновбивець обманює Джека Кетча, змушуючи його самого сунути голову в петлю й повіситися. Ні, панове, таких зразків для наслідування дітьми вже не роблять.

Я приготував шприц.

Леслі знітилася переді мною.

— Пощадіть, пощадіть! — вищала вона. — Я більше так ніколи не робитиму.

— Це точно, — сказав я, але раніше, ніж устиг зробити їй ін'єкцію, вона крутнулася й штрикнула Найтінґейловою тростиною мені в обличчя. М'язи моїх спини та плечей заціпеніли, і я ледь утримував рівновагу.

— Ти знаєш, що це таке? — спитала