Читати книгу - "Пульсари"

давно скінчився. Так що рідну промисловість даремно гудив. «Скільки ж це я спав і де я? Снилась якась гидота. Ніби мухою був чи осою, по мармеладу бігав, одна половинка якого рожева, а друга — біла. Біжу, спотикаюсь на рівній вісьовій лінії, якраз між кольорами. Їсти хочеться, а зупинитись не можу, так розігнався. Приверзеться ж… а все через оцю подушку».

Тихін звалив її ліктем на підлогу, вона глухо шмякнула, і звук той потонув у портьєрах, фіранках, килимках.

«Де я? От Докія! Напоїла фірменим нектаром так, що не тільки лещата, а й гідравлічний прес привидиться. А куди ж сама завіялась? І де годинник звірити?»

Тихін запитально подивився на ряди кнопок біля ліжка — написи не фокусувалися. Почав натискати усі підряд. «Хоча б лишайна кішка десь занявчала. От так сервіс! Розкажи кому вдома — не повірять! Ноги моєї тут більше не буде! Є куди ліри понести».

Почав шукати свій одяг: зазирнув у шафу, до ванни, понипав очима по стільцях — чортма… «Напевне, чистять, прасують», — заспокоїв себе. Засмоктало під ложечкою, і Тихін спробував пригадати, коли це він востаннє обідав. Хоча б чашечку кави зараз, Не відмовився б і від спагетті. Тихін знову натиснув усі кнопки. Цього разу не безрезультатно: зайшов чоловік у сірому костюмі. Ніби знайоме обличчя… Але чому з портфелем? І що за манери? Замість привітання — кивок, мов старцеві копійка. Голод додавав Тихонові роздратування.

— А чого це ви, пане-синьйоре, змушуєте мене в країні скрипок грати на баяні? — кивнув на сигналізацію. — Котра година?

— Ви заплатили за дві доби, синьйоре. Вони вже минули. А спите ви… — чоловік подивився на годинник, — спите тридцять чотири години.

«Отак у хоркати! Оце так жінка! — захоплено згадав Докію. — Гібрид грому й блискавки. Хоча… цілком Імовірно, що напоїла якимось фірменим».

— А де моя розрадниця? — безцеремонно спитав Тихін.

— Вона… вона туристів по руїнах замків водить.

— Переконуючи їх, що ваші прадіди були гостинними та добропорядними? — не втримався від іронії.

— Я обслужу вас, — запропонував чоловік.

— За кого ви мене маєте? — обурився Тихін. «От безсовісна Докія — кинути голодного віч-на-віч з місцевими динозаврами. І де я уже бачив оцей сірий костюм, оці вусики?..»

— Після інциденту, що стався позавчора, синьйорити бояться до вас заходити, — спокійно пояснив «сірий костюм».

— А що ж таке сталося? І принесіть нарешті мені одежу!

— Поки не сплатите борг, одежу вам не повернуть.

— Та ви що? Ні, тут таки не знаєш, чим тебе здивують. Мій піджак у трьох місцях світиться, шановний, — повісьте на дерево — і горобець не сяде. Отака країна і такі копійчані замашки! Чи, може, я напив-наїв, що і в рахунок не влазить?

— Не в цьому суть, синьйоре. — Чоловік вийняв з портфеля папери, подав Тихонові. — Згідно з цим актом ви мусите… Та самі читайте.

Тихін глянув мигцем — по діагоналі. Та здивування змусило його повернутися до перших рядків і прочитати все уважно. Дійшовши кінця, зареготав, аж засапався.

— Це що, у вашій богадільні й доторкнутись ні до кого не можна? Ви хоч уявляєте, що мантачите? Все одно, що в костьолі карати віруючого, який хреститься і мадонні свічку ставить. У вас яка освіта?

— ??

— Ну, скільки класів кінчали, теорему Піфагора вчили?

Молодик мовчав, тільки м’язи перекочувалися під сірою тканиною.

— Соромно й сказати? Ну, не говори, голубчику. Сам бачу, що з Архімедом ти не знайомий. Скрізь біда з виконавськими кадрами… Дефіцит професіоналів — самі забортники…

Чоловік акуратно склав папери, мовчки показав на третю кнопку, — мовляв, дзвони, як знадобимось, коли живіт до хребта прилипне, — зачинив за собою двері.

«Ну що ж, будемо визрівати. Якби оце ще підкормка… Коли я заарештований, то мусять годувати, і за номер платити не треба».

Тихін увімкнув телевізор і вмостився в кріслі. Гола спина прилипала до оббивки, невідомо ким обшмуляної, бо, напевне ж, перебувало у цьому сідалі… Гидко… «Арештант» розстелив на кріслі ковдру, зверху поклав простирадло. Сів, обгорнувшись, ніби щойно вийшов з купелі.

Демонстрували нові сигарети й модні декольте, автомобільні шини й м’ясисті губи, що апетитно плямкали, підхоплюючи султанчики з тіста.

Тихін відчув, як увесь він наповнився пекучим шлунковим соком, що вже й слину ковтнути нікуди. Аж в очах потемніло. Зайшов до ванни, сьорбнув з крана води. Та нараз пригадав, що водогін цей існує ще з середніх віків, і в його лабіринтах, напевно, теж водяться султанчики, тільки живі. Набрав у склянку води, придивився. Так і є! Ледь видимі біленькі ниточки, шмигають, метушаться. Тьху ти, навіть їсти перехотілося.

Із подій минулих днів не пам’ятав нічого «такого», про що в акті розписано. Докію, ніде правди діти, уявляв чітко і в різних ракурсах. А щодо покоївки?.. Примітивна фальшивка, вирішує Тихін. Хочуть спеціаліста собі переманити, певне, спокою не дає його відкриття. Ну, та їм видніше… Але чи варто з ними зв’язуватися? Недарма ж у їхній країні високий рівень «відпливу умів». А такого фахівця, як він, всюди радо приймуть. Макаронники ж замість того, щоб культурно запросити на диспут, заплатити за лекції, грубо шантажують. Думають, що злякають, що так їм дешевше обійдеться. Та після боротьби із Швидким Тихону вже нічого не страшно!

— О, мама міа, хоч локшину мені принесуть?! — простогнав, одвертаючись від екрана, де за сервірованим столом пригублювали келихи з голубого скла, — диктор шанобливо коментував сніданок