Читати книгу - "Випробування вогнем"

— То ти пробачив цю відьму? — запитав Мінхо по завершенні Томасової розповіді.— Я б не зміг. Хай що там намудрував цей гнилий «БЕЗУМ» — біс із ним. Хай що ти вигадав — біс із тобою. Але Терезі я не довіряю, не вірю й Арисові. Вони мені обоє не подобаються.

Ньют тим часом, здається, намагався зрозуміти, що відбувається.

— Вони все це влаштували — цей обман і спектакль — для того, щоб ти пережив зраду? Який сенс?

— Ти мене питаєш? — буркнув у відповідь Томас. — І до речі, Терезу я не пробачав. Просто поки що ми з нею в одному човні,— мовив Томас і озирнувся на обидві групи. Хлопці з дівчатами сиділи, витріщаючись у порожнечу, не надто налаштовані на розмови й братання. — А ви як сюди дісталися?

— Відшукали прохід поміж скелями, — відповів Мінхо. — Відбилися від банди печерних психів. Харчі майже закінчилися. Та й ноги в мене заболіли. І я впевнений, що дуже скоро гахне ще одна гнила блискавка і я стану схожий на бекон з пательні Казана.

— Ну-ну, — промовив Томас, обертаючись на гори. За його підрахунками, від підніжжя довелося бігти десь із чотири милі.— Може, поки що послати під три чорти цей прихисток і пошукати реальне укриття?

Сказавши це, Томас і сам одразу ж збагнув, що бовкнув дурницю. Від позначки ліпше не відходити, принаймні доки не спливе час.

— А це вже зась, — сказав Ньют. — Не для того ми сюди волочилися, щоб знову відступати. Треба сподіватися, що буря зачекає.

Глянувши на майже чорні хмари, він скривився.

Решта замовкли: однак при такому вітрі важко було докричатися до сусідів. Томас подивився на годинник.

Ще тридцять п’ять хвилин. Не може бути, щоб ця буря ще стільки…

— Що це? — вигукнув Мінхо, схопившись на ноги й тицьнувши пальцем кудись Томасу через плече.

Прочитавши відвертий жах у його очах, Томас обернувся і подивився у вказаному напрямку. На серці зробилося недобре.

Футів за тридцять від гурту добрий шматок пустельної землі відкривався, утворюючи ідеальний квадрат. Присипана піском пластина відсувалася по діагоналі, а знизу на її місце піднімалося щось інше. Навіть завивання вітру не могло заглушити скрегіт і стогін металу. Незабаром квадратна панель геть зникла; її місце заступила плита з чорного матеріалу, на якій виднівся дивний предмет.

Він був видовжений і білий, із заокругленими краями. Томас уже бачив колись щось подібне. Втікши з Лабіринту й опинившись у гріверовій норі, глейдери знайшли кілька таких контейнерів, що скидалися на труни. Тоді Томас не здогадався про їхнє призначення, та зараз виникла думка, що саме в них ховалися — спали? — грівери у вільний від полювання на людей час.

Не встиг Томас зреагувати, як навколо гурту великим кільцем почали відкриватися нові квадрати в пустельній землі — наче пороззявлялися темні роти.

Дюжини таких квадратів.

Квадрати помалу оберталися на своїх осях, і металевий скрегіт був просто оглушливий. Томас мимоволі затулив вуха долонями. Так само вчинили й інші. А навколо них ділянки піщаної землі й далі зникали, утворюючи рівне коло з великих чорних квадратів. І щоразу гучне клацання сповіщало про те, що черговий квадрат виніс на поверхню білий контейнер і зупинився. Щонайменше їх було тридцять.

Нарешті скрегіт металу стих. Хлопці мовчали. Вітер вирував над землею, обсипаючи округлі контейнери піском, від чого навколо лунав шурхіт. Шум був такий настирливий, що Томаса аж пересмикувало; доводилося мружитися, щоб пісок не потрапив ув очі. Відтоді як з’явилися ці чудернацькі, наче позаземні контейнери, більше нічого не відбувалося. Тільки шум, і вітер, і холод, і свербіж в очах.

«Томе?» — покликала Тереза.

«Що?»

«Впізнаєш ці штуки?»

«Так».

«Думаєш, усередині — грівери?»

Саме так Томас і думав, проте звик до того, що його сподівання не виправдовуються. Що він ніколи не знає, чого ще можна очікувати. «Не знаю. Ну, тіла ж гріверів мокрі від слизу, в пустелі їм важко буде». Нерозумно, звісно, на таке сподіватися, але він хапався за соломинку.

«А може, нам треба… треба позалазити всередину? — по паузі висловила думку Тереза. — Раптом це і є наш прихисток — у них нас кудись відвезуть?»

Томасу ідея здалася безглуздою, хоча все може бути. Відірвавшись від споглядання білих контейнерів, він подивився на Терезу — дівчина попрямувала у бік одного з чорних квадратів. На щастя, сама-одна. Терезу і Бренду водночас Томас не витримав би.

— Агов! — гукнув він Терезу, але голос потонув у ревиську вітру. Томас уже був простягнув руку їй услід, та опустив, згадавши, що все змінилося. Тереза навіть не помітила цього жесту. Підійшовши до Мінхо і Ньюта, вона на знак вітання легенько тицьнула їх ліктем у бік. Хлопці подивилися на дівчину, і Томас підійшов ближче, щоб порадитися.

— І що робитимемо далі? — поцікавився Мінхо. На Терезу він подивився роздратовано, даючи зрозуміти, що не бажає