Читати книгу - "Цифровий, або Brevis est"

завжди — буде всього-на-всього бляшанкою з компом у голові, — так і програма, написана програмістом, буде всього-на-всього програмою, незалежно від просунутості. Але якщо в мережу запустити оцифровану людину — о, це геть інше, Арсене. Інший рівень можливостей.

«Правда».

— Коли я в мережі — я програма?

— Коли ти в мережі, ти цифровий.

— А ти сам?

— Що — я?

— Коли ти в мережі?

— Я завжди в мережі, — помовчавши, зізнався Максим. — Частина мене принаймні. Але я не комп’ютерний супермозок, як це могло б здатися читачеві коміксів.

«Правда».

— А хто ти?

— Перетворювач. Трансформатор. Транслюю матеріальне в ідеальне й назад.

«Правда».

— Е-е-е…

— Чарівник, — Максим усміхнувся.

«Неправда».

— Ти вмієш воскрешати мертвих? Повертати час назад? Ти можеш дати людям сейви, щоб вони зберігалися, а потім могли повернутися до збереженої… гри?

— А ти хотів би?

— До чого тут я! В Ані брат загинув, усе життя пішло шкереберть… Слухай, Максиме, може, підсадити Ані «імовірнісного черв’яка», щоб цей її брат не впав з балкона? Була ж така ймовірність, дуже висока?!

— Тоді не буде Ані. Тобто буде інша, а цю доведеться назавжди видалити… з диска. Як твою ймовірну сестру, що народилася замість тебе, прожила дванадцять… чи скільки там… років і вірила, що оцей світ, де вона існує, один-єдиний.

— Перестань.

— Перестав, — Максим сумно кивнув. — Як, по-твоєму, співвідносяться всемогутність і воля?

— Гадки не маю.

Автомат з гарячими напоями видав одну за одною дві порції кави, Максим перелив з пластикових стаканчиків у порцелянові чашки й обережно переніс на підвіконня:

— Усемогутньому нічого робити й нічого бажати. Ось тобі, наприклад. Ну, злітав ти в Лондон, злітав у Париж. І що?

— Скрізь те саме.

— Правильно. А от якби ти купив собі квиток на останні гроші, поїхав автобусом через усю Європу, рано-вранці на бензозаправці в чистім полі вмивався б зі шланга крижаною водою, після ночі в духоті й трясці, без сну… Отоді ти був би щасливий, розумієш?

— Ні.

— Тоді я поясню на прикладі програми «Чікси»…

— Не треба! — похопився Арсен. — Я зрозумів!

— Чудово. Той, хто все може, не хоче нічогісінько. Той, хто може майже все, майже нічого не хоче. Той, хто нічого не може, — хоче всього, хоче з усієї сили, але ж він не може, розумієш?

— Бідолаха.

— Щасливчик, йому є куди рости… А всемогутньому гірше. Його могутність витиснула волю, він нічого не хоче й тому в депресії. Як, по-твоєму, боротися зі всемогутністю?

— Ранковою зарядкою.

— Грою, Арсене. Грою. Штучно встановленими правилами. Якщо футбол — то, будьте ласкаві, руками м’яча не хапайте. Якщо перетягування каната — то обходьтеся без трактора. Якщо шахи — то тура ходить тільки по прямій, а кінь — буквою «Г». Ти скаль зуби, це правильно, такі речі всерйоз говорити непристойно… Як тобі подобаються ці чашки? Ганьбище з нашими пластиковими стаканчиками, видно, що немає жінки в офісі. Ти міг би, як молодший, теж виявити ініціативу, а не чекати, поки я піду й куплю ці чашки… Як вони тобі?

— Чашки як чашки, — сказав Арсен.

— Це не творчий підхід, — суворо зауважив Максим і додав без паузи: — Ти, цифровий, звісно, вирішив, що інформаційне середовище для тебе — теплий і добрий океан?

— Мені сподобалося, — зізнався Арсен.

— Я на те й розраховував. Але не будь самовпевнений. Ти, за рівнем можливостей, — дачник у прогулянковому човнику. Коли штиль і коло берега, і з інструктором — чудо. А ледь піде хвиля, або човник трісне, або інструктор відвернеться…

Максим помовчав і почав іншим тоном, дуже серйозно:

— Я прошу тебе, цифровий, не нишпорити в мережі без догляду. Бо там живуть, серед інших, і злі демони. А ти ще недосвідчений, цифровий.

— По-моєму, вже досвідчений, — сказав Арсен.

Максим смутно всміхнувся:

— У тебе стоїть аварійка на екстрене повернення. Але це, по-перше, неприємно й шкідливо. А, по-друге… я не впевнений, що наші шпигуни-конкуренти ще не винайшли утиліти, котра дозволяє блокувати твою аварійку. Я попередив.

* * *

— Мені здається, щось відбувається, — сказала Баффі.

Вони сиділи на тій самій автобусній зупинці, де зустрілися кілька тижнів тому. Йшов сніг.

— Тобто як? — запитав Арсен.

— Та так… Знову війна на Близькому Сході, чув?

— Там завжди воюють.

— А мій брат кидає свій інститут, на п’ятому курсі, і йде в армію.

— Навіщо?

— А от — навіщо? — Баффі повернула до нього серйозне бліде обличчя. Крайка плетеної шапочки синім карнизом окреслювала її чоло. — Мати в істериці. А він затявся, і край. Ну ніяк. Життя, каже, коротке, я хочу бути причетний до чогось справжнього…

— До війни?

— А мама, щоб заспокоїтись, ліпить з хлібного м’якуша коники.

— Що?!

— У них цілий клуб таких, знаєш, жінок різного віку… інтелігентних. Вони ліплять коники з хліба. Висушують. Зберігають. Я вже дивитися на це не можу.

— Може, вони божевільні?

— Ні, — Баффі пересмикнула плечима. — Божевільних я бачила. Ти вибач, але мій дід, він…

— Це ти вибач, — швидко сказав Арсен.

— Отож, вони не божевільні. Вони нормальніші нас. І тому поглядають на нас зверхньо: ми нічого не розуміємо в житті і в мистецтві.

Арсен нервово хихикнув. Насправді йому було анітрохи не смішно.

— А бабуся від цих коників у сказ впадає, — продовжувала Баффі. — Каже, це ж святий хліб, як можна так з нього знущатися…

Над зупинкою вився сніг. Зібрався народ,