Читати книгу - "Рекламне бюро пана Кочека"

дванадцятій був у поліції, постукав у двері кімнати номер двадцять чотири і почув сердитий голос: «Заходьте!..» За столом, закиданим папками, сидів середнього віку шатен у цивільному. Прочитавши подану Василем повістку, він запропонував йому сісти на стілець напроти себе.

— Давно живете у Франції? — спитав після невеликої паузи.

— З весни тисяча дев'ятсот тридцять першого року.

— Національність, підданство, заняття?

— Словак, чехословацьке, співвласник рекламної фірми «Жубер і компанія».

— Чи належите до політичних партій або організацій?

— Ні, не належу.

— Переконання?

— Я комерсант. І переконання мої полягають у тому, що треба заробляти гроші — чим більше, тим краще, — відповів Василь.

— І ви досягли успіхів?

— Не маю підстав скаржитися на долю…

— Скажіть, мосьє Кочеку, ви чули про вбивство югославського короля в Марселі?

— Читав про це в газетах.

— Що ви думаєте з цього приводу?

— Як християнин, вважаю то звірством. Ніхто не має права вбивати подібних до себе…

Комісар розкрив папку, що лежала перед ним, і почав перегортати якісь папери, потім підвів голову і виголосив цілу промову:

— Бачите, мосьє Кочеку, слов'яни невдячні люди, — на нашу гостинність вони відповідають злом. Один росіянин, що врятувався у нас від більшовиків, убив президента Думера, а цими днями інший слов'янин, чи то з Македонії, чи з Хорватії, убив свого короля і тим завдав нам багато неприємностей. Згодьтесь, що нам може увірватися терпець!.. За таких обставин ми змушені вжити відповідних заходів і захистити себе від можливих ексцесів на майбутнє. Є ухвала виселити з Франції всіх підозрілих слов'ян, що б вони не робили… — Комісар помовчав і подивився на Василя: яке враження справлять на нього ці слова?

Василь сидів спокійно, вертів у руках ключі од автомашини.

— Проте ця ухвала не стосується порядних людей, — вів далі комісар. — Ми, французи, люди гуманні і вміємо відрізняти біле від чорного. Ну, хоч би ви. Від багатьох поважних людей ми чули про вас добре слово. — Комісар знову почав гортати папери в папці. — Ось ваш колишній компаньйон, власник авторемонтного заводу мосьє Франсуа Ренар, хазяїн бару того ж містечка, начальник поліції Руле, члени правління тенісного клубу панове Маріньє і де ла Граммон, ваш нинішній компаньйон мосьє Жубер і, нарешті, ваш сповідник дуже хвалять вас як гарного сім'янина, віруючого католика і тверезу, порядну та благонадійну людину… Отже, ви приємний виняток і можете жити у Франції скільки вам завгодно! — закінчив комісар.

— Мені лишається тільки подякувати вам! — мовив Василь.

— Я потурбував вас лише для того, щоб сказати вам про це. Не смію більше затримувати! — Комісар подав руку.

Василь потиснув комісарові руку і вийшов. І тільки на вулиці, сідаючи н машину, зрозумів, яке напруження пережив під час візиту в поліцію. І цього разу минулося!..

Василь був задоволений з себе: виявляється, він — виняток для паризької поліції! Чи можна було думати про кращу атестацію? І все-таки виклик у поліцію став поштовхом, щоб благонадійний мосьє Кочек прискорив ліквідацію своїх справ.

Насамперед Василь домовився з Жубером про те, що забиратиме свої гроші поступово, до кінця грудня, щоб фірма не зазнавала ніяких фінансових труднощів. Він брав щомісяця по п'ятдесят тисяч франків, переводив їх у долари за офіційним курсом — одинадцять франків і сімдесят сантимів за долар — і переказував на свій поточний рахунок в американському банку.

Він ще не забув про виклик до поліції, коли Ліза розповіла йому про нову неприємність.

— Ти подумай тільки, вони вислідили його і хотіли вбити!..

— Хто кого вислідив, кого хотіли вбити?

— Вислідили професора Ніколаї і вчора вночі напали на нього, хотіли вбити.

— Звідки ти довідалася про це?

— Розповів нам декан — друг професора Ніколаї. Він був у лікарні, розмовляв з ним і дізнався, що пізно вночі до Ніколаї подзвонили. На запитання: «Хто там?» — почувся грізний окрикі «Відчиняйте, поліція». Професор відчинив двері… До нього вдерлися три здоровенні молодики. Ніколаї спробував чинити опір, навіть збив одного з ніг. Але що може вдіяти один, хоч би який він був сміливий, проти трьох озброєних бандитів? Кілька ударів ножем, і професор, обливаючись кров'ю, впав і знепритомнів. Гадаючи, що він мертвий, убивці втекли, забувши зачинити двері квартири. Сусідка, що живе поверхом вище, побачила відчинені навстіж двері, здійняла тривогу, викликала поліцію… Лікарі кажуть, що життю професора Ніколаї небезпека не загрожує, але він у важкому стані… Негідники, знайшли-таки старого!.. — В Лізи тремтіли губи, очі наповнилися сльозами.

Треба віддати їм належне, працюють сміливо!.. Певно, німецька розвідка має широке розгалуження, якщо націсти так легко вислідили небажану їм людину і в чужій країні вчинили замах на її життя!

— Як ти гадаєш, не могли вони вислідити і мене?

— Ну що ти!.. Професор Ніколаї — визначна особа: він читав лекції, виступав із статтями, викриваючи махінації націстів у себе на батьківщині. Знайти його було неважко… — Василь намагався заспокоїти дружину, однак сам був серйозно стурбований. Націстські агенти, що натрапили на слід професора Ніколаї, могли так само вислідити й Лізу. Тоді життя в Німеччині буде дуже складне… Але якщо не їхати в Берлін Василеві, який має поважні рекомендації, то кому ж їхати?..

За місяць до від'їзду в Німеччину Василь написав своєму новому патронові, містеру Адамсу-молодшому, що наприкінці року збирається до Берліна і просить повідомити, чи нема додаткових доручень, крім тих, які він дістав під час свого перебування в Нью-Йорку.

В ці дні Василь часто зустрічався з Джо Ковачичем. Якось Джо, побачивши його, засяяв:

— Ну, друзяко, здається, у нас усе гаразд! Мій старий розщедрився і пообіцяв перевозити нам щомісяця на зафрахтованих пароплавах по кількасот, мішків кави й сотню ящиків сигарет, — якщо, звичайно, діло у нас піде успішно. Ви тільки налагодьте відносини з митниками, а все інше буде — о'кей! Ми з вами такі гроші загрібатимемо, що чортам нудно стане. Для мене дуже важливо почати заробляти самому, хочу