Читати книгу - "Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі)"

й не розраджуйте, ніякі розумні поради мені не поможуть — користі з них буде стільки, як із ліків, що знаменитий лікар пропише хворому, а хворий їх не хоче приймати. Без Люсінди не треба мені здоров'я: раз вона воліла належати іншому, хоч і була і мала бути моєю, то я волію жити нещасливо, хоч міг би жити в щасті. Своєю зрадою вона хотіла погубити мене, я ж хочу загинути, щоб те її бажання здійснилось. Нехай же се стане притчею тим, що по нас житимуть, нехай побачать вони, що мені бракувало того, чого нещасним завше вистачало: сама можливість потіхи була вже для них потіхою, мені ж воно спричинює ще гірші муки, ще тяжчі страждання, які, я вже думаю, не минуться і з смертю.

Такими словами закінчив Карденіо довгу і невеселу повість свого кохання, і парох хотів уже був сказати йому кілька слів потіхи й розради, як раптом до його слуху долинув чийсь жалібний голос, котрий говорив про те, що буде сказано в четвертій частині нашої історії, бо третю її частину мудрий і певний дієписець Сід— Ахмет Бен-Енхелі уриває якраз на сьому пункті.

РОЗДІЛ XXVIII,

де оповідається про нову і приємну пригоду, що приключилась парохові та цилюрникові в тих самих горах

Щасливі і благоденні були ті часи, коли блукав світами найодважні-ший рицар Дон Кіхот з Ламанчі,. бо завдяки похвальному наміру, що він повзяв — воскресити й відродити до нового життя майже зовсім зниклий і вигаслий орден мандрованого рицарства,— нині, в наш вік, позбавлений веселих розваг, ми маємо змогу втішатися не лише незмірно цікавою правдомовною його історією, а й різними вклиненими в неї оповіданнями та приповістями, огулом беручи не менше приємними, хитросплетеними та правдивими, ніж сама історія; вона ж сама, снуючи далі свою добре чесану, сукану й мотану нитку, оповідає, що як тільки парох зібрався потішити Карденія, до його слуху долинув плачливий голос, що квилив-проквиляв такими словами:

— О Боже! Невже оце воно і є, те місце, що може стати за таємне схоронище цьому злиденному тілові, що його важкий тягар я мушу двигати проти волі своєї? Мабуть, що так, коли пустельність і безлюдність цих гір мене не оманює. Непорадна моя година! Справді, краще мені бути серед цього бескеття, серед цих нетрів, де я можу вільно жалітися небові на лиху мою недолю, аніж із людьми пробувати, бо ніхто на світі не спроможен розвіяти мої сумніви, розважити мою тугу, зарадити моєму лихові!

Парох і його супутники добре розчули й розібрали всі ці слова, і їм здалося (та так воно направду й було), що хтось їх промовив десь тут поблизу, от і рушили вони мовця шукати. Не ступили ж і двадцять ступнів, як за скелю під ясеном побачили молодого хлопця, вбраного по-сільському; обличчя його вони спершу не розгледіли, бо він нахилився і мив у річечці ноги. Підійшли вони так тихо, що він і не постеріг, бо на одно тільки вважав, як би ноги біліше вибілити, а ноги ті були в нього мов дві брилочки ясного кришталю, що в потічку між іншого каміння виросли. Аж іздуміли наші, як побачили, що ноги такі гарні та білі — не по ріллі їм би ступати, не за плугом-волами ходити, хоч одяг на хлопцеві за інше, бачиться, промовляв. Упевнившись, що хлопець їх не помітив, парох, який ішов попереду, кивнув тим обом, щоб за скелю сховались; от причаїлись вони всі та й стали дивитись, що то за хлопець такий і що він робитиме. На ньому була коротенька сіра гунька на дві поли, по поясу туго білою хусткою перехоплена, на ногах штани й сиві ногавиці сукняні, на голові знов же таки сивий сукняний берет; ногавиці були високо підтикані і відкривали білі, мов любайстер, голінки. Обмивши гарні свої ноги, хлопець дістав із-під берета рушничка і витер їх; добуваючи рушничка, він підвів голову, і тут підглядачі таку пишну вроду перед собою уздріли, що Карденіо обізвався пошепки до пароха: — Це не Люсінда,— значить, це не людина, а небесне створіння! Хлопець ізняв берета, труснув головою — і по плечах його роз-сипалось-розпустилось волосся, що йому й саме проміння соняшне могло позаздрити. Зрозуміли тут усі, що в тому хлоп'ячому сільському перевдязі дівчина ховалась, і ще ж така гарна та пишна, що ніхто з них ізроду такої не бачив, навіть Карденіо; той, правда, знав і бачив Люсінду, то казав потім, що тільки Люсіндина врода могла її красі дорівняти. Розкішне золотисте волосся не лише плечі їй укривало, а спадало ледве не до самих п'ят, таке було буйне та довге. За гребінець їй правили власні руки, і якщо ноги її в воді на кришталь скидались, то руки проти золотих кучерів білими латочками снігу одбивали; дивились вони всі троє на неї, любували, і чимраз дужче кортіло їм дізнатись, що воно за одна. Вирішили вони з своєї криївки вийти, та ледве заворушились, як та красуня підвела голову і, відгорнувши обіруч волосся від очей, подивилась у той бік, відки почула шарудіння. Скоро побачила їх, зірвалась на рівні, миттю підхопила клунок (певне, з одежею), що лежав коло неї, і як була боса, з неза-плетеним волоссям, так і кинулась тікати з переляку. Але тендітні її ніжки сіклися о гостре каміння, і чи пробігла шість кроків, чи ні, як уже й додолу впала. Тут ізблизились до неї всі троє, і перший озвався парох: [171] — Не тікайте, сеньйоро, хоч би хто ви були: єдине бажання тих, кого ви перед собою бачите,— служити вам. Даремне ви од нас бігти вдарились: ніжки ваші того не знесуть, та ми вам усе одно й не дозволимо.

Збентежена і спантеличена дівчина не відповіла йому ні слова. Тоді вони підійшли до неї ближче, і, взявши її за руку, парох заговорив ізнов:

— Волосся ваше, сеньйоро, зрадило те, що ховало ваше одіння; з усього знати, що не блага то була причина, яка змусила вас перебрати свою пишну вроду в такі не вельми гожі шати і загнатися в ці безвини,