Читати книгу - "Крах Симона Петлюри"

Директорії, чи то керівника його уряду. Повноваження цей орган мав неабиякі. Так, наприклад, того-таки 11 вересня він видав 400 млн грн. міністру народного господарства «на закупку предметів постачання для Дієвої армії» – предметів невідомо яких, які невідомо де можна було закупити. 40 млн випало головноуправляючому «справами мистецтв та національної культури» на справу більш ніж актуальну, а саме – «на переорганізацію Української національної капели». Того-таки дня сам Голова Директорії вказав цьому Кабінетові (далі – КНМ) на необхідність упродовж наступних 2—3 тижнів «вирішити остаточно і в деталях» питання про «форму влади в одібраних у ворога місцевостях», «порядок її відновлення», «справу заосмотрення армії», а також «організувати судівництво», «встановити лад в сфері відносин церковних і, зокрема, у відносинах між урядом і єпископатом». «Всяке проволікання в налагодженні цих справ», підкреслюємо, впродовж 2—3 тижнів, суворо запевнив міністрів голова «держави», «примусило би п. Головного отамана вживати відповідних заходів в порядку верховного управління».[486]

Георгій Чичерін.

Рішення за участі п. Головного отамана ухвалювалися лише принципові, системоутвірні. Ось приклад. 17 вересня, за 4 дні до початку переговорів у Ризі, КНМ прийняв до відома й ухвалив:

– необхідність «заключити стратегічний союз з Врангелем і поставитися обережно щодо союзу з ним політичного»,

– «відносно Совітської Росії прийняти тактику використовування можливих мирових переговорів в цілях агітаційних»,

– «в справі польсько-українського союзу поширити, заглибити та закріпити культурно-політичне єднання з політичними й культурними колами Польщі, збільшуючи шляхом агітації популярність польсько-українського союзу й української державної ідеї»,

– «продовжувати й заглибляти дружні відносини з Румунією»,

– «по всій Європі, особливо у Франції й Англії… повести ширшу інформаційну роботу…»,

– «утворити цілий ряд агентур за кордоном», а також сприяти утворенню і підтримуванню національних українських організацій, які ведуть і мають вести боротьбу з псевдоукраїнськими (комітет С. Моркотуна) (між іншим, масонського «брата» Петлюри, Прокоповича, Лівицького. – Д. Я.),

– нарешті, «підпорядкувати діяльність всіх посольств УНР єдиній політичній лінії міністерства закордонних справ»,

– і, насамкінець, «скоротити число й штати українських закордонних місій».

21 вересня у Тарнові КНМ, який знову став Радою Народних Міністрів, ухвалив «реевакуюватись на свою територію». У той самий день у Ризі відкрилися російсько-польські мирні переговори. Варшава – в обмін на визнання за нею вже зайнятих «українських» територій – визнала уряд УСРР Делегацію УНР, на чолі з міністром внутрішніх справ Саліковським, призначену ще 20 липня, просто перестали допускати до участі в засіданнях. Протоколи урядових засідань тих днів об'єктивно свідчать: члени уряду розуміли, що перспективи подальшого державного існування УНР є більш ніж туманними. Вірогідно, такий висновок можна було зробити на підставі доповідей міністра Саліковського – про перебіг справ у Ризі та Лівицького – про стан переговорів із Врангелем. 26 вересня міністри визнали доцільним визначити місцем свого перебування «Головну квартиру» Дієвої армії і «тимчасово встановити скорочений кворум Ради Народних Міністрів з п'яти членів Ради Міністрів, маючих право голосу». Наступного дня РНМ «визнала можливим скласти з генералом Врангелем військову конвенцію з політичними гарантіями, а саме: при умові визнання генералом Врангелем самостійності Української Народної Республіки і її сучасного уряду».[487]

Рига

5 жовтня умови миру між Радянською Росією та Польщею було підписано. Воєнні дії припинялися на умовах взаємного визнання сторонами державної незалежності одна одної та встановлення кордону між ними по лінії Збруч – Двіна. 11 жовтня на таємному засіданні члени РНМ заслухали «доклад голови української надзвичайної дипломатичної місії в Річі Посполитій Польській – міністра юстиції Лівицького в справі пертракцїі з Руським політичним комітетом у Варшаві[488] і з урядом генерала Врангеля». Рішення, ухвалене наступного дня, вражає своєю сміливістю та далекоглядністю: «скласти проект інструкцій представникам УНР для переговорів»[489]. Фактично це були останні рішення уряду Прокоповича – якщо не брати до уваги ухвали типу видати 30 млн грн. «на утримання шкіл в звільнених від ворога місцевостях» (13 жовтня), «про організацію гуральництва» (14 жовтня), законопроекту «про фінансування цукрової і горілчаної промисловості на кампанію 1920—1921 pp. і на підготовку до кампанії 1921—1922 рр.» (15 жовтня)[490] й т. п.

XV
Рада Народних Міністрів. Уряд Лівицького

16 жовтня членам Ради Народних Міністрів довели «до відома» наказ Директорії (тобто Петлюри) про звільнення з посади Прокоповича та призначення на його місце Лівицького зі збереженням за ним портфеля міністра юстиції. Тим же наказом заступником голови уряду було призначено Олександра Саліковського, який зберіг за собою портфель міністра внутрішніх справ.[491]

Кабінет Лівицького – це кабінет остаточного демонтажу УНР на рідних теренах. Безперестанно рухаючись уздовж Збруча – з півдня на північ, від Кам'янця до Волочиська, а потім евакуювавшись на територію Польщі, цей уряд до кінця року примудрився-таки провести 41 засідання, на яких розглянув був 199 різноманітних питань. Першими з них у Станіславові були доповіді про стан справ на фронті та в царині зовнішньої політики. Останніми, в Тарнові 29 грудня, – «про напрямок дальшої політики уряду» та «затвердження постанови про умови розрахунку з Австрією».

18 жовтня українські збройні підрозділи, які опинилися на лінії