Читати книгу - "Відважні, Олександр Ісаєвич Воїнов"

але відчувалося, що це люди підлеглі, залежні і між ними та їхніми господарями — величезна дистанція.

— Так, ці фото нам згодяться, товаришу генерал, — сказав Стременний і, відступивши на крок, непомітно для Ястребова передав за його спиною телеграму замполіту.

— Знову — генерал! — вже розсердився Ястребов.

— А чому, власне, ви, товаришу генерал, присікуєтесь до начальника штабу? — сказав, усміхаючись, Корнєєв. — Він має цілковиту рацію, ви і є генерал… Ось, подивіться! — І він простягнув Ястребову телеграму. — За визволення міста вам присвоєно звання генерал-майора і вас нагороджено орденом Червоного Прапора…

— А дивізія?.. — запитав Ястребов.

— Нікого не забули, Дмитре Михайловичу. А дивізії оголошено подяку. Наказано нагородити всіх, хто відзначився, — сказав Стременний, вже не стримуючи своєї радості.

Ястребов читав телеграму довго-довго і чомусь сердито звівши брови. Нарешті прочитав і відклав убік.

— Просто неймовірно, — сказав він тихо, — чотири події, і всі в один день!

— Три я знаю, товаришу генерал. — Стременному незвично і навіть якось весело було називати Ястребова генералом. Адже лише кілька місяців тому він був підполковником, а на початку війни — майором. — Перша подія — визволення міста. Друга — присвоєння вам звання генерала. Третя — орден… А четверта?

— Ну, це незначна, — ніяково сказав Ястребов: — мені сьогодні сорок п'ять років…

— Поздоровляю, Дмитре Михайловичу! — сказав Корнєєв, міцно тиснучи йому руку. — Відзначити це треба! Такі дні бувають раз у житті!..

— І я вас поздоровляю, товаришу полк… — Стременний збився, махнув рукою і обняв Ястребова, — дорогий мій товаришу генерал!..

Ястребов насилу звільнився від його могутніх обіймів.

— Добре, — жартівливо сказав він. — Поздоровлення приймаю тільки з квітами… Давайте закінчимо справу. Дякую вам, товаришу Якушкін, — звернувся він до фотографа, який весь час мовчки стояв збоку, проте всім своїм виглядом брав участь у тому, що відбувалося в кімнаті. — Ви вчинили дуже правильно, передавши в руки командування ці фотографії. Дякую вам за це. Я бачу, важко вам тут було, і в тюрмі насиділися вдосталь. Як тільки вам пощастило зберегти фотографії?

— Я згорток з ними облив варом і на городі закопав. От і збереглися…

— Добре придумав!.. Ось вам записка. — Ястребов нахилився над столом і, взявши аркушик паперу, написав на ньому кілька слів. — Ідіть до начальника продовольчого постачання — він видасть вам пайок…

— Дякую, дякую, товаришу генерал! — Якушкін широко посміхнувся, потиснув усім по черзі руки і рушив до дверей.

— Ну, Воронцов, — звернувся до майора Ястребов, як тільки двері за Якушкіним зачинилися, — важливий матеріал він нам доставив? Га? І людина, мені здається, цікава…

— Так, безперечно, — погодився Воронцов, збираючи фотографії в папку. — Я візьму всі фото, якщо дозволите.

— Бери, бери, — кивнув Ястребов. — Це для твого сімейного альбома, а мені вони ні до чого… Вивчи як слід. Це такі документи, від яких не відкрутишся…

— Ще хвилиночку, товаришу Воронцов, — сказав Стременний, — я тільки додивлюся декілька…

Він взяв останні три фотографії. На одній з них увагу його привернула чомусь постать вже немолодого німецького офіцера, кремезного, з високо піднятими плечима… Офіцер дивився кудись убік, і його трохи затуляв широкий шкіряний реглан есесівського полковника, який звертався з промовою до юрби, що понуро стояла перед будинком міської управи. Щось в обличчі цього офіцера здалося Стременному знайомим. Де він його бачив?.. І раптом в пам'яті його постали ті двоє полонених, яких він помітив сьогодні вранці на вулиці міста. Той, старший, з піднятим коміром і в темних окулярах!..

Стременний швидко вийшов з кімнати, плигнув з високого ґанку і наздогнав Якушкіна в ту хвилину, коли фотограф розпитував у вартового біля воріт, як пройти до продовольчого складу.

— Товаришу Якушкін! Товаришу Якушкін! — окликнув Стременний. — Скажіть-но мені, хто це такий?.. Та ні, не цей. Ось цей, позаду…

Якушкін поправив окуляри і взяв з рук Стременного фотографію.

— А!.. Я думав, ви запитуєте про цього оратора в реглані. Це Курт Мейєр, начальник гестапо, а той, позаду, — бургомістр Блінов. Знаменитість в своєму роді…

— Бургомістр?.. Чому ж він у есесівській формі?

— А гітлерівці йому дозволили. Останнім часом він ходив у всьому офіцерському.

— Дякую! — Стременний хутко повернувся до себе і викликав по телефону військову комендатуру міста.

— Комендант майор Теплухін слухає!

— Товаришу майор! — швидко сказав Стременний. — Години три тому до вас повинні були привести двох полонених офіцерів… Одного? Ні, двох… Один з них такий кремезний, в темних окулярах… Де він?.. Ні, не кульгавий, а інший… Втік?.. Як же ви допустили, чорт забери!.. Та ви знаєте, хто від вас утік? Бургомістр! Зрадник!.. Знайти його будь-що… Чуєте?.. Повторіть наказ.

Майор Теплухін повторив у трубку наказ. Стременний зараз же дав розпорядження, щоб у місті пильно перевіряли перепустки і щоб кількість патрулів було збільшено. Потім він розповів про втечу Воронцову, віддав йому фото і, коли Воронцов пішов до себе, знову сів за роботу. Але йому не працювалося. «Дивно, як він врізався в пам'ять, цей сьогоднішній есесівець! — думав він, ходячи по кімнаті з кутка в куток. — Бачу його вперше, а от не дає спокою!..»

Розділ тридцять дев'ятий
ДИВНА ЗВІСТКА

Того вечора всю енергію невеличкого двигуна, що звичайно освітлював штаб дивізії, було віддано госпіталю і друкарні, де друкувався перший номер газети визволеного міста.

… За великим столом, застеленим за відсутністю скатерки простирадлом і освітленим нерівним жовтуватим світлом кількох стеаринових свічок, розставлених на столі поміж пляшками, коробками консервів, тарілками з ковбасою, салом і гарячою вареною картоплею, сидів винуватець свята — генерал Ястребов.

На його кітелі були ще знаки відрізнення полковника — Військторг не передбачив, що підвищення полковника Ястребова в чин генерала відбудеться так скоро. Навколо стола на табуретках, стільцях і перекинутих ящиках сиділи замполіт Корнєєв, Стременний, якого раз по раз викликали до телефону, Громов і Морозов —