Читати книгу - "Академія об'єднаних талантів. Туман бажання, Лада Астра"

Глава 37

ЕЛЬВІРА

– Еля. Я нічого не розумію. Що відбувається? Я втратила свідомість коли твій ректор прибув до нашого дому. А тепер мені кажуть, що я в такому стані пробула вже дуже довгий час. І ще ця слабкість… – намагалася щось усвідомити Ніна. 

   Ми сиділи у її кімнаті, в нашому домі. Арій переніс всю родину по черзі й дав мені пів години на прощання. А я навіть і не знала що їй сказати. Можливо ми більше ніколи не побачимось. Можливо моє серце зупиниться сьогодні по обіді, але ж я не можу їй про це сказати. Тому тільки посміхалась і брехала їй про рідкісну хворобу і про те, що Арій її вилікував.

– Ніно, вже все добре і це головне. Я насправді зайшла, щоб попрощатись…

– Ти з ним повертаєшся в академію? 

– Так. Ректор перенесе мене назад. Треба ж навчатись, – невесело посміхнулася їй, сподіваючись, що вона не помітить як тремтить мій голос. 

– Не знаю чому, але він мені не подобається, – тихенько прошепотіла Ніна. – Я так і не зрозуміла нащо він тоді приходив до нас? В тебе все добре, Еля? 

– Тепер вже все добре. Я за тебе хвилювалася, але тепер я спокійна за вас. Ти не хвилюйся і головне не думай ні про що. Тобі потрібен час для повного відновлення. Магії в тобі не має, тому й цілителям важко було повністю відновити тебе. Я скоро приїду. Ти приготуєш мій улюблений пиріг і ми обов'язково про все поговоримо, – останні слова було особливо важко з себе вичавлювати.

    Хотілося розревітись на її грудях і сказати їй як мені лячно, як моторошно від того, що має скоро відбутись. Як хочеться мені просто сховатись під ковдрою на своєму дитячому ліжку й уявляти, що це мій особливий захист і ніхто не зможе порушити його межу. 

    Щоб і справді не розревітись я поцілувала Ніну на прощання і не вийшла, вибігла з її кімнати. А далі на перший поверх і, ні з ким більше не прощаючись, я вибігла на поріг, де мене вже чекав Арій.

– Ти задоволена? 

– Так. 

– Тепер ти виконаєш свою частину угоди, – промовив він і активував портал. 

    Ми перенеслись на подвір'я поперед його маєтку. Де його слуги вже закінчували приготування до ритуалу. По центру округлого двору вже стояв чорний блискучий камінь. Певно що він і був тим самим Мертвим каменем. Сонце вже було майже в зеніті й відбивало свої яскраві промені від його темної поверхні.

– Що це за кристали? – запитала в Арія, коли він вів мене ближче до Мертвого каменя і я помітила сформоване коло з кристалів різної величини. 

– Це захист від проникнення. Між іншим, мого власного виробництва. Я готувався до цього моменту багато років, Ельвіра. Тому нам ніхто не має завадити. Ніхто не зупинить мене! – прокричав він та активізував кристали своєю магією. Вони засвітились і утворили над нами напівпрозору сферу, відрізавши нас від зовнішнього світу.

   Чи я нервувала? Так, звісно мені було важко змиритись зі своєю долею. Але я трималася. Трималася, допоки не побачила як у сяйві порталів, один за одним, з'являються маги.

   Першими прибули, судячи з форми, королівська гвардія, потім батько Германа, Ноель, мої дівчата, два цілителі у своїх рясах. Ще три маги у формі бойовиків високих рангів і він – Герман Гром. Цілий і максимально напружений. Кинувся відразу до мене, але сфера Арія не пропустила його.

– Ахахаха, я так і думав, що ви прийдете в останній момент. Чи це не доля?! Моліться, бо ви зараз станете свідками чудесного спасіння всього нашого світу! – хрипів на весь двір Арій. 

– Ти божевільний! Ти вб'єш її! – кричав зриваючи голос Герман і атакував магією сферу.

– Арій! Зупинись! Ти не знаєш на що всіх наражаєш! Це всього лише легенди! Ти не бог, Арій! – кричав з іншого боку Гром старший. 

– Та чого ви стоїте?! Треба розбити захист!! – закричав Герман і знову вдарив по сфері. До нього, один за одним, почали приєднуватись інші маги. Але сфері Арія нічого не було. Вона непохитно відділяла нас від усіх.

– Дууурнііі. Я готувався до цього все своє життя. Вам мене не зупинити! – прокричав їм ректор, а потім зупинив свій нездоровий погляд на мені. – Ну що, Ельвіро, готова стати знаменитою? Стати моєю богинею? Хвилюєшся?

– Ви не боїтесь смерті? – єдине, що запитала в нього в останнє.

– Вона мені підкоряється, ахахаха, і зараз я її знищу. Приготуйся направити свої струмені на камінь коли дам знак. Коли сонце буде в зеніті.  І не нароби дурниць, бо знищу спочатку тебе, а потім усіх, хто тобі дорогий. Усі разом відправитесь в пекло, – знову прохрипів він не своїм голосом. Чи то божевілля його досягло свого піка, чи можливо він все-таки хвилювався і тому поводив себе так, тому хрипів і нервово сіпався.

   Перед тим, як закрити очі й налаштуватись на струмені, я знайшла поглядом Германа й одними губами промовила: “Я тебе кохаю”. Він продовжував спроби пробити захист, а я закрила очі й приготувалася до активації струменів.

   “Якщо я маю померти, то хай хоча б не даремно. Хай магія повернеться у цей світ і нехай рівновага запанує тут” – подумала я про себе й на видиху, коли ректор несамовито закричав “Зараз”, активувала струмені та направила їх на камінь. 

  Як так вийшло не знаю, але я ніби з боку спостерігала цю дивну картину. Велетенська сфера сяє посеред двору, її намагається пробити велика кількість магів (їх ніби ще більше стало) і я помічаю малесенькі тріщинки по цій сфері. А в середині стою згорблена я й Арій з червоними очима. Наші струмені направленні на чорний камінь, який теж поступово починає тріщати, викликаючи в ректора моторошний сміх.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍