Читати книгу - "Пробуджені фурії"

був голос із неба. Я кліпнув і підняв погляд від макета міллспортських вулиць. У віртуальному повітрі над нашими головами повиснув Бразил, убраний в огидно-помаранчеві серферські шорти й обривки хмар нижнього ярусу. У такій фізичній прояві, з роздмуханим стратосферним вітром довгим волоссям, він скидався на якогось безчесного другорядного божка. Я привітав його піднятою рукою.

— Джеку, ти мусиш зійти сюди й глянути на цей північний підхід. Тут не вийде…

— Нема часу, Таку. Вам треба вискакувати звідти. Зараз.

Я відчув, як мені придавило груди.

— Що трапилося?

— До нас гості, — таємниче сказав він і зник у спалаху білого світла.

Офіс «Дзуринда-Туджман», морських архітекторів та інженерів з динаміки рідин, був розташований на півночі Сорстауна, де Смуга переростала в курортні комплекси й пляжі з безпечним серфінгом. За звичайних умов ніхто з бригади Бразила і мертвим не захотів би там лежати, але вони доволі вміло влилися в юрбу туристів. Тільки той, хто спеціально вишукував би в людях поставу затятого серфера, зміг би помітити її під люто розпарованим барвистим фірмовим одягом, який вони вибрали собі за камуфляж. У стриманому середовищі нуль-вібраційної кімнати для конференцій, за десять поверхів над тротуарами, вони скидалися на висип якоїсь екзотичної антикорпоративної грибкової болячки.

— Жрець, довбаний жрець?

— Боюся, що так, — сказала мені Сьєрра Трес. — Здається, він один, а це, як я розумію, для Нового Одкровення незвично.

— Якщо вони не запозичили трюк у бригад шарійських мучеників, — похмуро сказала Вірджинія Відаура. — Благословенні одинокі вбивці проти намічених невірних. Чим ти був займався на дозвіллі, Таку?

— Це особисте, — пробурмотів я.

— Як завжди, — Відаура скривилася й обвела поглядом присутнє товариство. Бразил знизав плечима, а Трес виказувала не більше емоцій, ніж звичайно. Але Адо з Кої виглядали сердито-наполегливими.

— Таку, гадаю, ми маємо право знати, що відбувається. Це може поставити під удар усе, над чим ми працюємо.

— Це геть не стосується того, над чим ми працюємо, Вірджиніє. Це несуттєво. Бородаті гімнюки надто тупі й некомпетентні, щоб нас зачепити. Низ харчового ланцюжка.

— Тупі чи ні, — зазначив Кої, — але один з них успішно вистежив тебе аж сюди. І тепер розпитує про тебе в Кем-Пойнті.

— Нехай. Я піду і вб’ю його.

Марі Адо похитала головою.

— Сам точно не підеш.

— Гей, Марі, це вже, трясця, моя проблема.

— Таку, заспокойся.

— Я спокійний до всирачки!

Мій голос потонув у нуль-вібраційній обшивці, як біль тоне в ендорфіні. Якийсь час ніхто нічого не говорив. Марі Адо демонстративно дивилася у вікно. Сьєрра Трес звела брову. Бразил дуже пильно роздивлявся підлогу. Я скривився і спробував ще раз. Тихіше.

— Народ, це моя проблема, і я хотів би сам із нею розібратися.

— Ні, — то був Кої. — На це немає часу. Ми вже витратили на підготовку на два дні більше, ніж можемо собі дозволити. Відкладати ще далі не можна. Ваші особисті вендети муситимуть почекати.

— Це не забере багато…

— Я сказав ні. До завтрашнього ранку твій бородатий друг у будь-якому разі вже шукатиме тебе в геть неправильному місці. — Колишній боєць Чорних бригад відвернувся, вимикаючи мене з розмови, як іноді робила Вірджинія Відаура, коли ми погано показували себе в посланських тренувальних вправах. — Сьєрро, нам треба буде збільшити співвідношення часу в конструкті до реального. Хоч навряд чи він здатен на високу швидкість, так?

Вона знизала плечима.

— Архітектурні вимоги, ви ж розумієте. Для них час не дуже важливий. Можливо, я зможу витиснути коефіцієнт один до сорока чи п’ятдесяти на максимумі.

— Цього вистачить, — Кої говорив і набирав майже видимої ваги. Я уявив часи Виселення, підпільні збори в таємних кімнатах. Тьмяне світло на схематично нашкрябаних планах. — Вистачить. Але нам треба буде запустити все на двох різних рівнях — картографічний конструкт і якийсь віртуальний готель із залами для нарад і зустрічей. Нам треба мати змогу за бажання легко перескакувати між ними. Налаштувати якийсь простий руховий знак для переходу, як, наприклад, двічі кліпнути очима. Я не хочу мати потребу повертатися до справжнього світу, поки ми все не сплануємо.

Трес кивнула вже на ходу.

— Піду скажу Туджману братися до діла.

Вона вискочила з нуль-вібраційної кімнати. Двері за її спиною легенько клацнули. Кої розвернувся до решти.

— А тепер я пропоную використати ці кілька хвилин, щоб очистити голови, бо щойно система запуститься, ми житимемо у віртуалі, допоки не впораємося. Якщо пощастить, зможемо закінчити ще до сьогоднішнього вечора в реальному часі й узятися до діла. І ще одне, Ковачу. Це лиш моя особиста думка, але я вважаю, що ти винен якесь пояснення бодай декому з нас.

Я зустрів його погляд, і раптова повінь неприязні до його гімняної риторики про марш історії дала мені доречний для цього крижаний погляд.

— Ваша правда, Сосекі. Це ваша особиста думка. То як щодо того, аби тримати її при собі?

Вірджинія Відаура кахикнула.

— Таку. Гадаю, нам слід спуститися й узяти кави чи ще чогось.

— І я так гадаю.

Я видав Кої решту холоду, що лишився в моїх очах, і подався до дверей. Я бачив, як Відаура перезирнулася з Бразилом, а тоді пішла до виходу слідом за мною.

У прозорому ліфті, яким ми їхали вниз через залитий світлом атріум, ніхто нічого не говорив. На півдорозі вниз, у великому, зі скляними стінами кабінеті, я побачив Туджмана, який нечутно вигукував щось до мало цим заклопотаної Сьєрри Трес. Вочевидь, вимога надати більший коефіцієнт сповільнення у віртуальному середовищі не зустріла цілковитого розуміння.

Ліфт випустив нас у відкритий з фасаду атріум, сповнений вуличного гамору. Я перейшов вестибюль і вступив до юрби туристів на прогулянці, а тоді покликав автотаксі, махнувши рукою. Поки таксі осідало на землю, Вірджинія Відаура взяла мене за іншу руку.

— Що це ти собі надумав?

— Ти знаєш, що я надумав.

— Ні, — вона вхопилася сильніше. — Нікуди ти не підеш. Кої правильно каже: у нас на це немає часу.

— Усе закінчиться так швидко, що про це не варто хвилюватися.

Я спробував нахилитися до відчиненого люка автотаксі, але не міг зрушити, не вдаючись до рукопашної, а з Відаурою навіть такий варіант був далеко не надійний. Я роздратовано розвернувся до неї.

— Вірджиніє, відпусти.

— Що буде, коли щось піде криво, Таку? Що буде, якщо цей жрець…

— Та не піде воно криво. Я вбиваю цих хворих на голову гімнюків уже понад рік і…

Я замовк. Серферський чохол Відаури був заввишки майже як мій, і наші очі розділяла одна ширина долоні. Я відчував