Читати книгу - "В кроці від кохання, Олександра Малінкова"

ГЛАВА 54

     Емілія.

   Думаєте щось змінилося, коли Інна вилетіла з кабінету Марка, як той корок з пляшки шампанського? 

     А от і ні! Звичайно окрім того, що Марк став офіційно вже завидним холостяком!

   Та це не завадило нам, решту дня старанно виконувати роль “шеф-підлегла”. Аби тільки в понеділок. В інші дні, знову й знову, все повторювалося. Вже навіть почала замислюватися, чи не проживаю ті самі події  незчисленну кількість разів.

    Нарешті! Настав кінець робочого тижня і таке розафішоване всіма свято “десята річниця заснування будівельної імперії”. Не дуже пафосно? Як на мене, трішки є. 

    Для мене ця дата радше гарний привід для моєї спроби все виправити. Як то кажуть, або пан, або пропав. Принаймні я буду точно знати, що не прогавила своєї можливості. 

    Маша теж стримала слово і щойно урочиста частина почалася, а вона вже тут як тут. Вмостилася поряд зі мною на кріслі в перших рядах. 

- Гарна сукня. - нахилилася до її вушка і похвалила пишне, майже до самої підлоги вбрання ніжно-рожевого кольору.

- В тебе теж! - мала підняла пальця догори. - Марку обов’язково сподобається!

- Аби ж то! - з сумом зітхнула і розрівняла складки своєї чорної сукні на тонких бретелях.

     “От де Марк зараз? Мій тато тут, його батьки теж. Лише його хтозна де носить!”

     Ось вже і до нагородження перейшли. Ще пів години і розпочнеться вечірка. Якщо мій шеф так і не з’явиться то на моїй задумці можна поставити хрест.

- Марк, Марк. - зайорзала на своєму кріслі Марія.

     “Дійсно! Він! В ідеальному класичному костюмі! Виглядає так, наче щойно зійшов з обкладинки журналу про бізнес.”

     Аж руки хворобливо почали тремтіти у передчутті того що мене очікує попереду. 

- Шановні колеги та гості, запрошую Вас до другої частини сьогоднішнього заходу. Вже менш урочистої, але не менш приємної частини. - урочисто виголосив Віктор Іванович.

   Ми перейшли до іншого приміщення де вже були святково сервіровані столи з всілякими смаколиками. В кутку приємно грала жива музика, а ведучий почав “приправляти” це все різноманітними жартами.

- А зараз саме час трішки потанцювати, Вам так не здається? - гучно вигукнув ведучий, заграла весела музика.

- Марку, Марку! Потанцюй зі мною! - Маша потягнула його за рукав білосніжної сорочки.

     Хоч по очам видно, що він не дуже поспішає танцювати, але дитині відмовити  не зміг. Тож прийшлося  рухатися в такт музиці. Куди було діватися. Навіть посміхнулася від споглядання на цю “парочку”.

     “Куди це знову зібралася ця мала? О-о, ні-ні, тільки не до мене!”, - аж зойкнула від несподіванки я.

     Та вже було запізно, бо ця мала бешкетниця потягнула і мене за собою. 

    І ось ми вже весело скачемо утрьох. Щось на кшталт Уми Турман та Траволти. Чесно, на мить, навіть в образ увійшла. Та це продовжилося зовсім не довго, бо швидка мелодія змінилася на повільний трек.

- Марку, Емілія дуже хоче потанцювати з тобою. - після цих слів Маша буквально вкладає мою руку в його і ми залишаємося танцювати вже удвох з ним.

      “Боже, я так хочу розуміти, що він відчуває, прочитати зараз його думки!”

- Чоловік на фото… - почала я першою, скориставшись можливістю, нахилилась ще ближче до вуха Марка. - Це була ділова зустріч, і того вечора з нами була ще присутня жінка. А він лише випадково доторкнувся до моєї руки. Я не виправдовуюсь, але чомусь вирішила, що ти маєш це знати!

     “Цей погляд в очі: довгий, пронизливий. Чому я ще й досі не розумію, про що він замислився?!”

- Музика стихла. - промовляє він після довгої паузи.

- Що? - закліпала я оченятами.

- Ми  танцюємо без музики. - посміхається і відпускає мене.

     “І я розумію в цю мить, що мій час настав.”

     Швидко долаю віжстань до ведучого, шепочу йому щось на вушко і забираю з його рук мікрофон.

- Шановні колеги та гості. В цей урочистий день, хочу привітати засновників та всіх присутніх і подарувати Вам пісню у власному виконанні.

 

     Марк.

     Після слів Емілії про пісню в її виконанні навіть нахилив голову ближче до плеча, щоб хоч на одне вухо не оглухнути потім, якось аж занадто близько опинився я біля тієї сцени. Як там вчили у літаку, щоб відклало закладені вуха, що там слід зробити? Здається ковтнути, або позіхнути. 

    “Фух! Еміліє, здивуй мене!”, - промовляю про себе і навіть заплющую очі.

     І тут вона починає співати, а я підбираю свою щелепу з підлоги. Як таке може бути? Це не сон? На всякий випадок потер очі. Ні це не мара, і не галюцинації. 

    То Емілія і є та співачка з нічного клубу голос якої так сильно припав мені до душі? Нічого собі! От таки дійсно здивувала, так здивувала.

    Та що там! Аби тільки мене, всі присутні, здається, теж забули що треба дихати. Он і мої батьки, замиловані співом, сидять і навіть бояться поворухнутися. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍