Читати книгу - "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Якуб ретельно перебрав картоплю, бо гнилої було майже стільки, скільки й непошкодженої. Потім узяв ніж, добре його нагострив і одним рухом перерізав горло худій корові, якій якось вдалося пережити заразу; зробив це, не оглушивши, так як це роблять євреї. Сальця Шельова зойкнула і в плач, схопила чоловіка за руку й почала сварити, ти старий, ти дурний, це ж корівонька наша остання. Але Якуб відіпхнув її й просичав:
— Мовчи, дурна, бо й тобі горло переріжу.
Тож Шельова тільки мовчки вила в кутку, приглядаючись, як тварина заточується й брикає, і рохкає, як свиня, бризкаючи кров’ю з розрізаних артерій. Корови-бо мають багато крові й знекровлюються поволі.
Якуб сам витягнув мертву корову з хати, понадрізав над бабками й узявся до білування. М’ясо парувало в холоді осіннього вечора. Сусіди проходили обіч і шепталися між собою, однак настільки тихо, щоб Шеля не чув.
Коли чоловік закінчив здирати шкіру, вже майже зовсім стемніло, і тільки золотий блиск заходу продирався крізь хмари. З цієї напівтемряви вийшли Амазарак і Азарадель, перший у вигляді кошлатого кабана, другий голий, у нього на спині.
— У селі кажуть, що ти розум втратив, — сказав Азарадель.
— Так кажуть? — Якуб не підняв очей з-над корови. Витягнув уже з неї нутрощі й брався до очищення кишок, аби було і на фляки, і на ковбаси.
— А так. — Гарний чорт зіскочив зі спини приятеля, дозволяючи йому з хрускотом випростатися. Сам же помахав Катеринці, дванадцятирічній прийомній доньці Шелі, яка зі схованки приглядалася до голого Азараделя і до його чудової, майже безволосої чоловічої ознаки. — Убив Шеля корову, а зима вже от-от. Рік важкий, помруть Шелі з голоду.
— Не помруть.
Азарадель сів на лавці. Подих його парував, але сам чорт не справляв враження, що йому холодно.
— Не вистачить тобі м’яса до весни, — зауважив. — Краще було б тобі цю корову зберегти. І крові намарнував. А було б на кров’янку.
— Весною я вже буду паном.
— То це вже?
— З дня на день.
— Пам’ятай, що обіцяв: серце для нас.
— Для вас, для вас. Пам’ятаю. Мені серце нахуй потрібне, без серця можна жити. Я тільки хочу знову бути паном.
Чорти притакнули й забралися геть, не випивши навіть пива, яким їх пригостив Шеля. Бо горілки постановив Шеля не пити, відтоді як повернувся з карцеру. Коли в недільний вечір подався до корчми Тінтенфаса, теж не пив нічого, тільки пиво. Може б, хлопи з нього й підсміювались, якби не боялися сміятися з Якуба Шелі. Але це так дивно — не пити горілки в неділю, не спалити в горілчаному вогні всі смутки й жалі попереднього тижня; це як не висповідатися на Великдень.
Нарешті відважився Ксеній Рак, бо був із Шелею в досить добрих стосунках і не раз із ним на розбій ходив. Тож заспівав для хоробрості, аби кожен почув:
За що буду мати, за те буду пити,
Вернуся додому, буду бабу бити.
— Що так, Якубе, не п’єш? — запитав.
— П’ю. — Шеля штовхнув кухоль, аж піна захлюпала.
— Е, таке там пиття. Це добре для баб або для дітей, але не для старого хлопа.
— Не хочу Богушеві гаман напихати.
— Е?
— А ти не знаєш, що з кожних пропитих двадцяти крейцерів три крейцери бере пан?
— Ніби так…
— Рік був, який був, тобто хуйовий. Картоплю й збіжжя грибок точить, до Трьох Королів мало що залишиться. Що тоді будемо їсти? Треба буде в місті купувати, а ціни підскочать. А хто в місті продаватиме? А пани. Через жидів, бо через жидів, але все одно. І так отой вбогий гріш, що у пана заробиш, повернеться до панської кишені. Пан на тобі двічі заробить, а ти залишишся і бідний, і голодний, і гівно за свою працю матимеш.
— Така хамська доля, — несміливо зауважив Рак. — Нема ради, запити треба. І не думати забагато, бо від думання лиш нещастя.
— Бридня, — розізлився Якуб. — Що, як пани вчинять повстання проти кайзера, як нас почнуть вирізати й халупи нам палити, то теж будеш пити, бо така, курва, доля?
У кнайпі запала тиша, і всі присунулися ближче до Шелі.
— То як же це? Пани — нас? Нас вирізати будуть? — пішов гомін по всій кімнаті.
— А хто на них робитиме? — зауважив хтось притомніший.
— Як то хто? Коли наші пани поєднаються з польськими панами з Росії, то собі від них привезуть стільки хамів, скільки захочуть, — відповів Якуб. — Росія велика, і хамства в ній немало. Тому треба, аби ми були тверезі. Варту нам по хатах треба тримати, бо інакше нас пани візьмуть, одного за другим. Спершу мене. Потім, хто знає, може, Рака, бо то розбійник, пискує багато і з панщиною має вічні заборгованості. А може, тебе, Шидловський, бо мій свояк. А потім тебе, і тебе, і тебе. Тебе, Нев’яровський, мабуть, теж. Декого залишать, аби в страху й непевності чекали своєї години. Скажуть пани, що чесних хлопів не виріжуть, лиш бескидників, нероб і заколотників. Але це неправда, бо хто заважає сказати, що такий, наприклад, Крамар ходив на розбій.
— Неправда! — обурився Францішек Крамар. — Тільки двічі, та й то замолоду, і зиску з того жодного не було, бо самі лиш голодупки траплялися. Тому це не рахується.
— А як вже покінчать з Крамаром, прийде час на наступних. — Шеля не замовкав і тільки пересував кухоль справа наліво і зліва направо, зовсім не дивлячись на хлопів. — Бо то і є зброя польського пана: страх. Не шабля. Не кінь.
— І про це ти дізнався в карцері у Богушів? — глузливо запитав хтось.
— Про це. І не тільки про це. І хай мене чорт ухопить, коли я брешу. Що, може, Буковина — це теж брехня?
Якуб добре поцілив. Уже кілька місяців-бо їздили по селах цісарські чиновники, головно чехи, й намовляли хлопів до переїзду на Буковину, далеко, далеко на сході. Спокушали землею, бо господарств менших, ніж сорок моргів, не пропонували. Спокушали скасуванням усіх податків і повинностей на десять років. Спокушали, нарешті, відсутністю панів, а отже, й відсутністю панщини. На Буковині не буде нікого між хлопом і кайзером, нікого, крім
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак», після закриття браузера.
