Читати книгу - "Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова"

— опаловий жовтець. Хтось підсунув його на кухню і зробив так, що рослина попала в суп.

Вона все ще не розуміла.

— Ви про зілля Червоного Короля чули? Опаловий жовтець — основний компонент, поки сирий — зовсім безпечний, але після термообробки перетворюється на страшну отруту, протиотрут не існує.

До речі, за культивування цього зілля без ліцензії — три роки в’язниці.

Місіс Гемуль зблідла:

— Але хто міг…

— Поки не знаю, але є у мене на приміті один тип, якому доведеться дещо пояснити. Ідемо!

Група швидкого реагування все ще реагувала. Я мав підозру, що міські маги пішли до Кларенса за машиною (тою самою, яку ми з Альфредом розібрали) і тепер, замість їхати, влаштовують концерт. Бідні мешканці Михандрова!

— Але хто міг… — гнула своє місіс Гемнуль.

Білі погано переносять стреси і довго реагують на загрози, тому що намагаються ЗРОЗУМІТИ, а чорним цього не треба, вони просто б’ють в рило.

— Зараз в інтернаті присутній лише один співробітник, який служить тут більше десяти років. Я не стверджую, що він винен, я наполягаю, що він повинен дати пояснення.

В очах директриси з’явилося розуміння.

Через п’ять хвилин ми вже стояли перед кабінетом завуча. Я постукав, подьоргав ручку — зачинено.

— Напевне, він кудись пішов, — допустила місіс Гемуль.

Я зазирнув у замкову шпарину — зсередини там стирчав ключ. Пішов він, ще чого!

— А ну, відійдіть! — в такому ділі головне — не питатися дозволу.

Від удару ногою винесло замок з частиною одвірка (це не я такий сильний, це прокляття таке хороше), і ми змогли зайти. Досить велике приміщення, два столи, книжкові полиці, стільці і диванчик, затишно і скромно, зовсім не схоже на кабінет нашого декана чи того ж Сатала. На потертому килимі лежав абсолютно мертвий містер Фокс (лицем догори) і невідомої кондиції Петрик (лицем донизу). От і побалакали.

— Господи! — місіс Гемуль першим ділом кинулася до дитини. — Маленький, що з тобою?!

Дихає — вже добре. Поки вона голосила (при цьому професійно мацаючи пульс і перевіряючи зіниці) я гарячково оглядав кімнату на предмет причини смерті. Ніяких закривавлених ножів, пустих бокалів або стікаючих димом курильниць видно не було, але щось же прикінчило здорового мужика і майже убило хлопчика! Під ногою захрустіли чорні уламки — мій відвертаючий амулет — здогадка вдарила блискавкою.

— Це магія! На ньому якесь закляття, знайдіть його!

Місіс Гемуль обурено потрясла головою:

— Фокс був білим магом!..

«Був» — це дуже точно сказано.

— Пофіг!!! Шукайте або пустіть мене.

— Ви помиляєтеся, — крізь сльози бурмотіла вона, але брошка на светрі уже почала світитися, — ви глибоко неправі. Ви просто не уявляєте, наскільки помилкова ваша думка про білу магію…

У двері, ні, не увірвався (це було би непрофесійно), а обережно заглянув старшина Клеймор. Переконавшись, що прямо зараз ні з ким воювати не треба, він зайшов, трохи посунувши мене. Кивнув на Фокса:

— Це ти його?

— Ні, він сам. Кухню бачив?

Він буркнув:

— Це не кухня, а мрія некроманта — цілу дивізію не той світ можна відправити. Доведеться все викидати, ще і настил підлоги міняти. Головний підозрюваний, як я розумію, здох?

— Ну і пес з ним! — мені було глибоко плювати на звітність артромського округу.

— Десь я цю пику вже бачив, — задумливо зауважив чистильник, — правда, не в такому ракурсі.

Я знизав плечима — десь же Фокс відтреновував свою майстерність — і спробував вийти з кімнати.

— О сьомій чекаю тебе у відділку, — наздогнали мене слова старшини.

Я мовчки кивнув і пішов шукати Лючика.

Сквер перед головним входом був загромаджений переляканими білими, вихователі намагалися заспокоїти учнів, персонал і куховари шепотілися, скупчившись біля фонтанчика, а Горчак з похмурим виразом обличчя все це охороняв. Лючик сидів поряд на лавиці з дуже серйозним виглядом, і було ясно, що він тут не просто так.

Побачивши мене, люди захвилювалися.

— Стояти! — гаркнув Горчак.

— Він каже: залишайтеся, будь-ласка, на своїх місцях задля вашої особистої безпеки, — переклав братик.

А, так він до чистильника в ролі товмача причепився! Горчак приречено зиркнув на мене, я посміхнувся йому без дрібки співчуття.

У мене до Лючика були справи.

— Слухай, а обіду-то не буде. Пішли, перехопимо чогось у місті.

— А Петрик?

Я вчасно зметикував, що знати подробиці діткам не обов’язково:

— Все буде добре, з ним зараз місіс Гемуль.

Білі зусібіч тягнули шиї і прислухувалися, хтось не витримав:

— Що трапилося, що стається?

Я дипломатично прокашлявся:

— Не можу порушувати таємницю слідства. З усіма питаннями вам краще звертатися до старшини Клеймора, він тут босс. Я певний, він не відмовиться провести прес-конференцію. — Та в нього від самої лише думки про це мізки розклинить, ги! — Від себе скажу лише, що небезпеку ліквідовано, але інтернат чекають зміни.

— У нас тут вже цілий рік «зміни», — пробурмотів хтось із учителів.

— Ви помиляєтеся, з моменту роботи комісії у вас НІЧОГО не мінялося, а ось тепер — зміниться і, думаю, на краще.

Ось так. Якщо у них є клепка, то вони зрозуміють натяк, а якщо нема, то краще їм і далі ні про що не здогадуватися.

Лючик зі мною не пішов (маленький викаблучник!), вирішив залишитися зі своїми і підтримувати їх морально. Я переконався, що до чистильників дійшла проста ідея «це — мій брат», після чого зробив вигляд, що я виснажений битвою воїн і драпонув звідти нафіг. Не можу більше на них дивитися не-мо-жу! Повернувся в гараж і до вечора крутив гайки на знаменитому михандрівському автомобілі. Був щасливий, як кіт від валер’янки, і запізнився на зустріч з Клеймором на півгодини.

На момент мого приходу атмосфера в михандрівському відділку НЗАМПІС досягла критично небезпечного градуса, лейтенанта Кларенса в межах видимості не було: чи то втік, чи то пішов працювати з населенням (сутінки надворі, ось так уб’ють і тихо скинуть в воду).

— Значить, прес-конференція? — замість привітання рикнув старшина.

Надійшла моя черга ставати боком і дивитися скоса — не битися же з ним через дрібниці!

— Я не хотів діяти без відома старшого за званням.

Він подумав і вирішив пробачити:

— Судячи за відбитком аури, той жмур — його робота, — великодушно повідомив старшина, — і чому кристали пишуть лише з чорних магів!

Надто вже він веселий, значить, вони все ж придумали спосіб вшитися звідси.

— Несправедливо, — погодився я.

— За що і вип’ємо!

З-під столу з’явилися бутлі з тільки що купленим пивом і пакетик з любовно запакованою закускою, а мій звіт про події плавно переріс у п’янку з нагоди вдалого закінчення справи. Я вперше сидів за столом в компанії бойових магів, але своєї лихої репутації вони не справдили. Нормальні мужики, нічим не гірші, ніж Чвертка! Ми хильнули, заспівали пару пісень армійського репертуару, Риспин розповів кілька свіжих анекдотів, у Горчака почало косити око,