Читати книгу - "Olya_#1"

побачила над собою неосяжний купол розважального центру Soft Dreams під мутно-зеленою товщею води… А навкруг неї на підлозі покотом лежали мертві тіла всіх тих дітей, котрих їм не вдалося витягти з фентезійного міста на дні Атлантичного океану.

Купол вкривався павутиною тріщин, і солона океанічна вода вже цівками лилася всередину. Вона голосно клацнула пальцями обох рук, і навкруг неї навсібіч замотались барвисті стрічки коду. Вона спритно вихоплювала з них червоногарячі — заражені, у формі свіжих тріщин на куполі і з силою жбурляла вгору. Стрічки злітали і вкладалися в тріщини, вздоровлюючи, зживлюючи їх… Такий собі «тетріс».

Та тріщини знов з’являлись. Осьо знов у могильній тьмі атріуму лунав лиховісний тріск, і Оля квапилась, квапилась…

Але що це?

Б-бух! — звідкись згори.

Вона підняла погляд і вгледіла, що на купол лягла велетенська зеленувата кігтяста лапа — у лусці і з перетинками… А ось уже не сама лапа — велетенське страховидло зазирало крізь скло в атріум, схоже чимось одночасно на ящірку, на акулу і на жабу… Мало плавники, луску, потворну морду з ікластою пащею, зябра… і позирало на неї, Олю, скляними риб’ячими очима… І бухкало лапами по куполу.

Противний тріск, скрегіт… І знов павутинка тріщин по куполу. Сочиться солона вода…

Оля жбурляла стрічки все швидше, але істота вгорі скаженіла — глухо ревла, бухкотіла по куполу…

Тріск, тріск, скрегіт…

Мертві лиця дітей.

Раптом щось шугнуло вгорі, розрізаючи океанську глибінь… Торпеда!

Така синенька, з різнобарвними вогниками по корпусу і… намальованими чорними оченятами. Тішка!

Торпеда врізалась у плече страховидла, і зметнулись бульбашки, спалах… Червоною хмарою розтікалася кров. Істота глухо ревла за куполом — їй одірвало праву руку. Але лівою воно ще дужче заколотило по склу…

Ось і все, ось і…

З океанічної товщі раптом виринула міцна, жилава, смаглява чоловіча рука. Просто велетенська рука. Вона схопила істоту за шию і з якоюсь неймовірною силою стиснула — скляні риб’ячі очі полізли на лоба, і ось голова істоти відділилась від тіла, випустивши ще хмарину крові…

Оля задивилась у купол. Чоловіча рука легким рухом відігнала криваву хмарину геть і обережно протерла купол — той був цілий-цілісінький. Тоді рука зникла, і над куполом нахилилось лице. Смагляве, з короткою щетиною і мерехтливою соломинкою інгалятора в зубах. Закудлані патли дивно колихались над ним у товщі води, а ще… в ті патли подекуди вплелись водорості. Хлопчина з насолодою затягнувся інгалятором і випустив із губ зграйку різнокольорових бульок.

А тоді весело підморгнув Олі і, хазяйновито поплескавши рукою по куполу, зник у товщі води.

- Імран…

Оля отямилась у присмерку атріуму. Озирнулась, підвелась на ноги. Навкруг те ж місиво, вже якесь суцільне — суцільна смердюча й тягуча субстанція укривала підлогу, подекуди біліли голомозі людські черепи… Вона оглянула себе — на руках кров’янисті пухирці й прозорі водянки, але нічого — водянки вже репались і заживали, пухирці розсмоктувались. Вона змоделювала на кінчиках пальців мікроскопічні фотоелементи і, піднісши їх перед очі, зиркнула на своє лице. Пара водянок… Вона провела по них пальцями, і водянки порепались.

Все функціонувало. Вона переступила шматок чиєїсь грудної клітки і рушила до сяйва аварійних виходів — ступала босими ногами по крові, в якій копошились відразливі товсті слизняки параметричної ремісії… Копошились і репались.

Спереду по тілах і слизоті шмигали бліді концентричні промені — інженери Soft Dreams в герметичних захисних костюмах випалювали ними слизняків…

Промінь ковзнув по Олі, і вона, мружачись, підняла руки, викрикнула:

— Ольга Рушді, Skytek Corporation!..

Вузлуваті силуети з зеленуватими вогниками очей на матових забралах дисплейних шоломів копошились коло секції аварійного виходу.

— Ви живі?! — викрикнув один із силуетів — динамік шолому зловісно деформував його голос. — Негайно сюди!..

— Зі мною все в порядку… — хрипло озвалась Оля. — Можна, я просто піду?..

Вони з ніг до голови обпалили її променями і пропустили.

У коридорі аварійної секції було світліше — тьмяне світло тривожно мигтіло, а по рідких вцілілих панелях пробігали червоні пентаграми Роскосмосу на траурно-чорному фоні…

На вулиці сутеніло. Місто звично сяяло віддалік, а от Єльня була темною, мертвою. Сонце вже зайшло, але на обрії ще дотлівала сумлива лілова смуга в рідких хмаринах. По зчорнілому проспекту внизу стелився низький біластий туман — від нього несло могильною цвіллю та креозотом… То, репаючись, зогнивали і спускали душу інформаційні судини Єльні — тепер це все вже не відновити, а туман із часом конденсується в гидку різнобарвну росицю…

Оля прислухалась і розчула, як внизу досі тріщать оті гнилиці — звук був в’язкий і шиплячий, немов віддалений гул прибою… Оля ступила на мережані ступені аварійних сходів — вони спіраллю плелися від куполу аж у жахне провалля вулиці у вигляді такої собі скульптури — мило і функціонально.

— Олю!..

В правому нижньому кутику її взору замерехтіло продовгувате віконце відеоз’єднання, і в ньому показалась голова містера Шульца на фоні якогось громіздкого підголівника; куратор був у зім’ятій сорочці і недбало пов’язаному галстуці, оперезаний широким ремінцем через плече…

— Містере Шульц…

Оля скривилась, ледь не заплакавши.

— Містере…

— Що з тобою, як ти?.. Мені тільки-но повідомили, що відшукали тебе…

— Містере Шульц, я все провалила!.. — схлипнула Оля, обережно ступаючи босими ногами по сходинах.

На її обірваній, скривавленій і зіжмаканій суконьці плівкою блискала гидка різнобарвна росиця…

— Ситуація була як на долоні — просто перед моїм носом! А я…

— Перестань! — містер Шульц її перебив. — Негайно припини! Креш кружляв навкруг тебе вирвою двадцять сім хвилин!.. Ти відтягла його від міста, а це сотні тисяч людей… — він нервово потягнув зашморг галстука і недоладно всміхнувся. — Господи, де ти взагалі цьому навчилась?

Оля печально повела бровою.

— Тато якось розказував… У Роскосмосі цей фінт називався «vereteno» — я обперлась об плагін SkySecurity, якби не він…

— Знаю, вже знаю… — закивав містер Шульц. — Ми ставимо криптографам ці латки з часів війни — вони лише жеруть ресурси і досі нікому не знадобились…

— Але я провалила ситуацію, все, чому ви мене навчали!.. — знов скрикнула Оля.

— Перестань…

— Ні, ви не розумієте! Вони дізналися, що я тут, і активували атаку сьогодні, а я, як остання дурепа, гуляла містом…

Оля спіткнулась на сходинці, і містер Шульц тут же скористався моментом.

— Перестань! — гримнув він. — Помовч і послухай, — він повів рівним упевненим голосом. — Якби ти не полетіла в Смоленськ і не прозондувала могильовський патруль, то вони б розставили усіх носіїв і обвалили б півміста, вони б усе зробили за планом!.. А так вони вимушені були діяти хаотично і неорганізовано — вони злякались