Читати книгу - "Дітлахи Анансі"

class="p1">— Я — Чарлі Нансі. А ти хто?

— Я — Дракон. І я проковтну тебе одним повільним махом, маленький чоловічку в капелюсі.

Чарлі примружився. Що б зробив мій батько?— замислився він. Що б зробив Павук? Він гадки не мав. Давай-но. Все ж таки Павук — він начебто частинка мене. Я можу зробити те саме, що й він.

— Ем. Ти знудьгувався говорити зі мною і безперешкодно мене пропустиш, — повідомив він драконові з усією впевненістю, яку тільки зміг мобілізувати.

— Божечки. Гарна спроба. Але боюся, ні, — із захватом відповів Дракон. — Взагалі-то я збираюся тебе з'їсти.

— Ти ж не боїшся лаймів? — спитав Чарлі, перш ніж згадав, що віддав лайм Дейзі.

Створіння презирливо засміялося:

— Чого я боюся? Нічого.

— Нічого?

— Нічого.

— Ти донезмоги боїшся нічого?

— Цілковито його жахаюся, — зізнався Дракон.

— Знаєш, — мовив Чарлі,— у мене тут нічого в кишенях. Хочеш глянути?

— Ні, — з тривогою відповів Дракон. — Точно не хочу.

Пролунало лопотіння крил-вітрил, і Чарлі лишився на пляжі сам.

— Це, — мовив він, — було надто легко.

Товстун Чарлі рушив далі. Він придумав пісню для своєї ходи. Чарлі завжди мріяв придумувати пісні, але ніколи цього не робив, здебільшого через переконання, що якщо він колись напише пісню, то хтось попросить її заспівати, а це було б кепсько, приблизно так само кепсько, як і смерть через повішення. Тепер він усе менше й менше на це зважав, і співав свою пісню світлякам, які летіли за ним схилом. То була пісня про те, як він зустрів Жінку-птаху та знайшов брата. Чарлі сподівався, що світлякам вона подобалася: здавалося, вони пульсували і мерехтіли у ритм.

Жінка-птаха чекала на нього на вершині схилу.

Чарлі зняв капелюха та видобув з-за облямівки пір'їну.

— Ось. Гадаю, це ваше.

Вона не поворухнулась, щоб її взяти.

— Наша угода скасовується, — мовив Чарлі.— Я приніс вашу пір'їну. Я хочу назад брата. Ви забрали його. Я хочу його повернути. Кров Анансі не належала мені, щоб її віддавати.

— А що як у мене більше немає твого брата?

У сяйві світляків було важко розрізнити, але Чарлі здалося, ніби губи її не ворушилися. Втім, її слова оточували його криками дрімлюг, зойками і пугуканням сичів.

— Я хочу повернути брата,— наполягав Товстун Чарлі. — Я хочу його цілого-цілісінького і неушкодженого. І хочу його зараз. Або те, що роками тривало між вами і моїм батьком, виявиться просто прелюдією. Ну, знаєте. Увертюрою.

Чарлі ніколи раніше нікому не погрожував. Він гадки не мав, як утілюватиме свої погрози, але не сумнівався, що таки втілить.

— Він був у мене, — відказала жінка далеким криком бугая. — Але я лишила його без'язиким у світі Тигра. Я не здатна скривдити рід твого батька. Але Тигр здатен, коли віднайде хоробрість.

Тиша. Нічні жаби й нічні птахи геть замовкли. Жінка байдуже дивилась на Чарлі, її обличчя майже зливалося з тінями. Її рука сягнула в кишеню плаща:

— Дай мені пір'їну.

Чарлі поклав її жінці в руку.

А тоді відчув полегшення, так наче вона взяла у нього більше, ніж просто стару пір'їну...

Тоді вона поклала щось йому в долоню: щось холодне й вологе. Воно було схоже на кавалок м'яса, і Чарлі мусив придушити гостре бажання пожбурити це геть.

— Поверни це йому, — мовила жінка голосом ночі. — Між нами більше немає ворожнечі.

— Як мені потрапити у світ Тигра?

— А як ти потрапив сюди? — спитала вона майже весело, і ніч добігла кінця, і Чарлі лишився на схилі сам.

Він розкрив долоню і глянув на кавалок м'яса, що лежав там, м'який і морхлий. Він схожий був на язик, і Чарлі знав, чий то мусив бути язик.

Він вдягнув назад капелюха і подумав: Вдягаю свого міркувального капелюха. І щойно він це подумав, як слова не здалися йому смішними. Зелений борсаліно не був міркувальним капелюхом, проте він був саме таким капелюхом, який вдягатиме хтось, хто не лише подумав, але й дійшов життєво важливих висновків.

Чарлі уявив світи павутиною: вона горіла у нього в голові, з'єднуючи його з усіма, кого він знав. Нитка, що з'єднувала його з Павуком, була товстою та яскравою, і палала холодним світлом, ніби світлячок чи зоря.

Колись Павук був його частиною. Чарлі вхопився за це знання, дозволив павутині заповнити його розум. А в руці у нього був братів язик: ще донедавна цей язик був частиною Павука і тепер віддано бажав знову з ним возз'єднатися. Живі речі пам'ятають.

Шалене світло павутини палало навколо нього. Все, що Чарлі було потрібно, це йти за ним... Він пішов за ним, і світляки збиралися довкола й мандрували з ним.

— Привіт, — мовив Чарлі. — Це я.

Він Павука долинув тихий жахливий звук.

У сяйві світляків Павук мав жахливий вигляд, упольований і поранений. На обличчі та грудях були сліди пазурів.

— Думаю, це має бути твоїм, — додав Чарлі.

Павук узяв у брата язик із перебільшеним жестом подяки, поклав у рота, втиснув та потримав. Чарлі дивився й чекав, доки язик вкоріниться. Скоро Павук видавався задоволеним — він поворушив ротом на пробу, тицяючи язиком то в один, то в інший бік, так ніби готувався зголити вуса, широко роззявив рота та повихляв язиком. Стулив рота і підвівся. А тоді голосом, який досі трохи переривався по краєчках, мовив:

— Гарний капелюх.

Розі першою дісталася вершини сходів та відчинила двері винного погребу. Вона вивалилася в будинок. Почекала на матір, тоді захряснула й закрила двері на засув. Живлення не було, але місяць стояв високо й майже у повні, і бліде його сяйво, що проникало крізь вікна кухні, здавалося після темряви прожектором.

Ходи гулять, хлоп'я й дівча, подумала Розі. Ясніє місяця свіча...

— Дзвони в поліцію, — сказала мама.

— Де телефон?

— Звідки мені, в біса, знати, де телефон? Він досі внизу.

— Гаразд, — мовила Розі, розмірковуючи, чи знайти їй телефон, щоб подзвонити в поліцію, чи просто забратися з будинку, але перш ніж вона