Читати книгу - "Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова"

двері відчинилися, він вийшов звідти і побрів до того місця, де сидів його батько майже впродовж року. У цьому приміщенні прокурори не шкодували зусиль, аби винести обвинувальний вирок, поки підсудні намагалися виправдати свої дії і врятувати свої шиї від зашморгу. Адвокати з’ясовували неясні моменти, свідки надавали свідчення, судді слухали. Ставилися питання, іноді на них відповідали. Розглядали і ретельно вивчали докази, документи, фотографії, відеоматеріали, шкіру. Там було метушливо, були сльози, драми і багато нудних моментів. Так, це звичайні судові процедури, однак, насправді ніколи досі такого процесу не було; вперше в історії людства перед судом постали керівники держави, звинувачені міжнародним судом у вчиненні злочинів проти людяності і геноциді — двох нових видів злочинів.

116

Рано-вранці першого дня слухань, 20 листопада 1945 року, Ганс Франк прокинувся у маленькій камері з відкритим туалетом, у будівлі в’язниці позаду судової зали. Десь о дев’ятій у супроводі військового конвоїра у білому шоломі він пройшов низкою коридорів до невеличкого ліфта, який підняв його до судової зали. Він увійшов крізь розсувні дерев’яні двері і конвоїр провів його до переднього раду лави підсудних. Його посадили порад з Альфредом Розенбергом, головним расовим теоретиком Гітлера. Всього разом з Германом Герінгом на лаві сиділо п’ятеро підсудних. Прокурори розташувалися по праву руку від Франка, за чотирма довгими дерев’яними столами, поділені за країнами. Найближче до підсудних були росіяни у військовому однострої, за ними — французи, далі — британці. Американці сиділи далі. За обвинувачами — представники журналістського корпусу, голосно базікаючи між собою. Над ними сиділи кілька щасливців, яким дозволили бути у залі на місцях для громадськості. Прямо навпроти Франка було місце суддів, поки ще порожнє, позаду ряду стенографісток.

Франк був у сірому костюмі і темних окулярах, які вирізняли його під час процесу. Він ховав свою ліву руку у рукавичці — свідчення невдалої спроби самогубства. Він поводився стримано і не виявляв явних емоцій. За Франком до судової зали увійшло ще чотирнадцять обвинувачених, розсілися на свої місця по ліву руку від Франка і на ще одній лаві. Артур Зейсс-Інкварт, колишній ґауляйтер Відня, сидів одразу за ним. Троє підсудних були відсутні: Лей наклав на себе руки{485}, Ернст Кальтенбруннер зле почувався, а Мартіна Бормана ще не заарештували.

У залі суду був Лаутерпахт, спостерігав за обвинуваченими, втім, Лемкін вже тоді повернувся до Вашингтона. Жоден із них досі не знав, що сталося з його родиною, зниклою невідомо куди десь у Польщі. Вони також не мали жодної інформації про те, яку роль міг відігравати Франк у їхній долі.

Рівно о десятій до судової зали з інших дверей, біля суддівського столу, увійшов секретар. «Зараз до зали увійде трибунал»{486}, — оголосив він, і його слова відразу переклали німецькою, російською та французькою, через шість верхніх мікрофонів і незграбні навушники — ще одне нововведення. З лівого боку від Франка відчинилися масивні дерев’яні двері. До зали важкою ходою увійшло восьмеро немолодих чоловіків, шестеро з них у чорних мантіях, двоє представників СРСР — у військовій формі, і пройшли далі до суддівського столу. З одним із них Франк був знайомий, хоча від їхньої останньої зустрічі у Берліні минуло десять років: Анрі Доннедьє де Вабр, суддя від Франції.

Головним у залі суду був сер Джофрі Лоуренс{487}, суддя англійського апеляційного суду, який сидів у центрі. Він був лисий і схожий на персонажа з творів Діккенса. Призначив його всього кілька тижнів тому британський прем’єр-міністр Клемент Еттлі. Його було обрано головувати над іншими сімома суддями, тому що ті не змогли узгодити іншої кандидатури. Разом із своєю дружиною Марджорі вони зайняли будинок на Штілерштрассе, 15, на околиці міста. Цей великий будинок належав єврейському виробнику іграшок, а потім використовувався для урочистих зібрань СС.

Кожна з чотирьох держав-союзниць призначила двох суддів, і обвинувачені робили усе можливе, аби зібрати про них хоч якусь інформацію. З лівого краю{488} — з місця огляду підсудних — сидів полковник Алєксандр Волчков, колишній радянський дипломат, поряд з генерал-майором Іоною Никитченко, суворим на вигляд, твердим військовим юристом, який колись був суддею у показових процесах Сталіна. Далі йшли двоє британських суддів, можливо, Франк мав на них якусь надію. Норман Біркетт — який влітку 1942 року разом з Лемкіном читав лекції в університеті Дюка — був священиком методистської церкви, потім парламентарієм і далі — суддею. По його праву руку — сер Джофрі Лоуренс, кар’єрний судовий адвокат, за ним високопосадовець, головний представник від США Френсіс Біддл, який замінив Роберта Джексона на посаді генерального прокурора Рузвельта і колись працював з Лаутерпахтом. Далі Джон Паркер{489}, суддя з Ричмонда, що у штаті Вірджинія, все ще озлоблений через невдалу спробу потрапити до Верховного Суду США. Французи сиділи з крайнього правого боку{490}: Анрі Доннедьє де Вабр, професор кримінального права у Сорбонні, і Робер Фалько, суддя паризького апеляційного суду, якого наприкінці 1940 року виставили за двері суду через єврейське походження. Позаду суддів висіли чотири прапори держав-союзниць, як нагадування про переможців. Німецького прапора не було.

Лорд-суддя Лоуренс відкрив засідання. «Цей процес є унікальним в історії світової юриспруденції»{491}, — почав він, зробивши короткий вступ перед тим, як було зачитано обвинувальний акт. Франк разом з іншими обвинуваченими поводився добре і чемно слухав. Кожне звинувачення зачитував прокурор від чотирьох держав-союзниць. Американці почали з першого пункту — змови з метою вчинення міжнародних злочинів. Далі естафету передали британцям в особі огрядного сера Девіда Максвелла Файфа, який зачитав другий пункт — злочини проти миру.

Третій пункт було надано французам: воєнні злочини, включно з обвинуваченням у «геноциді». Франк, мабуть, поцікавився, що це за термін і як він потрапив до процесу, а прокурор П'єр Муньє став першим, хто використав його у суді. Четвертий і останній пункт — «злочини проти людяності», зачитував радянський прокурор. Це був ще один новий термін, який мав обмірковувати Франк, вперше представлений у відкритому суді.

Обвинувачення були оголошені і прокурори узялися до нудного викладення жахливих фактів, убивств та інших жахіть, у яких звинувачували підсудних. Розглядаючи звірства, вчинені проти євреїв і поляків, радянська команда невдовзі перейшла до звірств у місті Львов, зачепивши горезвісну «Aktionen», проведену у серпні 1942 року, про яку Франк знав особисто, а Лаутерпахт міг лише собі уявляти. Радянський прокурор був напрочуд точним у датах і цифрах. Між 7 вересня 1941 року і 6 липня 1943 року, повідомив він суддям,