Читати книгу - "Господь симпатазує аутсайдерам. 10 книг віршів"

їх пам’ятати,

ні хвилиною довше,

скільки ти будеш іти,

відходячи від дому, рівно стільки

ти змушений будеш пройти,

щоби повернутись назад.

Ні кроком більше,

але і ні кроком менше.

Не знаючи страху у своїх

безкінечних вуличних виправах,

не боячись переступити межу,

за якою починалась велика чортова порожнеча,

вони просто проходили цим життям, рухаючись

від однієї яскраво освітленої вітрини до іншої.

Але зараз бачиш на що перетворюються наші

барабани і наші прапори,

як зачищено наші небеса від усіх неприкаяних духів,

що їх наповнювали;

зносився похідний одяг і скаутські черевики

і у твого хлопчика витерлась шкірянка на плечі —

чи то від крил, чи то

від автоматного ременя.

Але ти слухаєш, як вони озиваються

з того боку, десь між четвертою і п’ятою ранку,

так що їхній голос можна сплутати

з криками перших молочниць чи

розчулених п’яних злодіїв.

Тихо торкаючись повітря з того боку смерті,

тихо-тихо, самими лише вустами говорячи —

скільки ти вимовиш слів, скільки ти їх наговориш,

рівно стільки їх буде триматись у твоєму

горлі, заважаючи дихати,

і обтяжений їхньою терпкістю,

одного разу ти просто

замовкнеш, не в змозі ще щось додати,

просто заткаєшся, навіть не сказавши до побачення —

шепочуть вони і після них

в під’їздах лишається запах йоду,

себто запах смерті.

Тримаючи одне одного за руки,

тамуючи подих від присутності одне одного,

уві сні втрачаючи свідомість від любові і

недоїдання,

саме вони наповнювали повітря в наших містах

туманом і летючими жуками.

Ніколи до того і ніколи після,

ніхто і ні за яких обставин

не буде так легко вириватись із цього життя,

як виривались вони,

рибами з води за випадковою

здобиччю.

Ти слухаєш? Риби, риби, які пахнуть йодом,

які, допливаючи до берега,

ніби доживаючи до смерті, вертаються, врешті,

назад, нагадують тобі своїм запахом

як пахнуть розп’яття в кабінах продуктових фур, які

перевозять кудись уздовж річок шматки великої

європейської порожнечі,

і цей запах аптеки, яким пахнуть

зябра ісуса на водійських католицьких розп’яттях,

і цей помаранчевий колір

водійських нігтів.

Коли все відбувалось, коли перетікали хвилі,

б’ючи солоними хвостами по жерстяних дахах

будинків, збудованих вже в п’ятдесяті, коли

перекочувався океан в юних, уперше споєних

душах;

у містах, де в парках стоять рукомийники,

по вінця наповнені дощовою водою і блювотою,

на речових ринках, де в шапіто

ходять по розпеченому вугіллі

приручені янголи —

у цих містах не могло

статись інакше, якщо вже за справу

брались негідники і дезертири,

біси і перевертні, що ховалися в наших

дитячих шафах;

вони не могли зробити інакше

і не затіяти цієї пригоди,

збираючи дітей під хоругви

і даючи їм атласи

неіснуючих

автомобільних

доріг.

Озиваючись на кожен ріжок з оркестру

покійників,

весело брязкаючи картонними обладунками

і ховаючи до кишень подорожній гравій —

чорний і твердий, ніби

хокейні шайби —

ці діти могли би врешті вийти до моря

і перетнувши його, спинитися де-небудь

у більш благословенних місцях,

де небо таке низьке і прозоре,

що можна з рук годувати чайок і диких бджіл,

але подивись їм услід і стане зрозуміло —

кожен хрестовий похід дітей

закінчується тим,

що діти просто виростають

і розходяться домівками —

не дораховуючись померлих,

не зважаючи особливо на тих, кому немає

куди вертатись;

тільки гелікоптери патрульних служб

б’ють хвостами

по придорожньому небу.

Тому ти слухаєш, як прибуває людей на

ранкових вулицях,

вони весело перемовляються в цьому просторі

зі своїм персональним ісусом,

тримаючи його за зябра

і складаючи до кошика мокру городину;

тихі-тихі голоси тих,

хто повернувся зі свого хрестового походу

і тепер боїться розповісти хоча б комусь

наскільки моторошно виглядає насправді час —

втомлене божевільне створіння, яке перебігає тобі

дорогу в прибережних пісках

і їсть із твоїх рук хліб і шоколад,

втомлена-втомлена істота, приречена

постійно бігти за цирковими валками,

котрі виїжджають з міста і рухаються

вздовж річок

у напрямку палестини.

Те, що минає і що зберігається ними на згадку —

програмки з футбольних матчів і порносалонів,

циркові реклами, на яких гімнасти схожі

на якихось неканонізованих святих;

вчишся просто дивитися на дітей,

просто слухати новини,

просто прокидатись,

і на вуличних базарах,

у продуктових супермаркетах

купувати мокру

холодну

капусту

в пам’ять усіх померлих.

Балади про війну і відбудову (2001)

1. сауз раша

іммігрант зонг

немає нічого тривалішого за ці речі немає

нічого ріднішого за ці муки