Читати книгу - "Homo Deus"

науковими відкриттями, що підривають ліберальну філософію. Настав час перевірити практичні наслідки цих відкриттів. Ліберали підтримують вільний ринок і демократичні вибори, бо вірять, що кожна людина — унікальний цінний індивід, вільний вибір якого є найвищим джерелом влади. У XXI столітті три практичні досягнення можуть зробити цю віру застарілою:

1. Люди втратять свою економічну й військову значимість, тож економічна і політична системи більше не надаватимуть їм значної цінності.

2. Система продовжуватиме знаходити цінність людей у колективному вираженні, але не в унікальності індивідів.

3. Система все ще цінуватиме окремих унікальних індивідів, однак вони становитимуть лише частину нової еліти модернізованих надлюдей, але не масу населення.

Розглянемо ці три загрози детально. Перша — технологічні досягнення зроблять людей в економічному і військовому сенсі непотрібними — не доводить, що лібералізм неправий на філософському рівні, однак на практиці важко розгледіти, як демократія, вільні ринки й інші ліберальні інститути зможуть пережити такий удар. Урешті-решт, лібералізм не став домінуючою ідеологією просто завдяки тому, що його філософські аргументи найбільш правильні. Радше лібералізм досяг успіху завдяки тому, що надання цінності кожній людській істоті мало величезний політичний, економічний і військовий сенс. На масових полях бою в сучасних промислових війнах і на масових виробничих лініях сучасної промислової економіки значення має кожна людина. Цінною є кожна пара рук, які можуть тримати лопату чи повертати важіль.

Навесні 1793 року королівські двори Європи послали свої армії, щоб придушити Французьку революцію ще в колисці. Її призвідники в Парижі відреагували на це проголошенням levee en masse[34] і розв’язуванням першої тотальної війни. 23 квітня Національний конвент видав декрет про те, що «відтепер і до того часу, коли вороги Республіки будуть вигнані з її землі, усі французи мусять відслужити в армії. Юнаки повинні битися, одружені чоловіки — кувати зброю і постачати провізію; жінки — виготовляти намети й одяг, служити в госпіталях; діти мають переробляти пряжу на полотно; а старші чоловіки повинні з’являтися на площах, щоб будити сміливість у воїнах, вселяти ненависть до королів і проповідувати єдність Республіки».

Цей декрет проливає цікаве світло на найвідоміший документ Французької революції — Декларацію прав людини і громадянина, який визнавав, що всі люди мають однакову цінність і однакові політичні права. Чи було збігом те, що загальні права були проголошені саме в той історичний період, коли було видано декрет про загальну військову повинність? Хоча дослідники можуть сперечатися про точне співвідношення між ними, у наступні два століття основний аргумент на користь демократії пояснював, що надання політичних прав громадянам є позитивним, бо солдати і робітники в демократичних країнах діють ефективніше, ніж за диктатури. Можна припускати, що надання політичних прав людям посилює їхню мотивацію й ініціативу, а це, своєю чергою, приносить користь і на полі бою, і на фабриці.

Тож Чарльз В. Еліот, президент Гарвардського університету з 1869 по 1909 рік, писав 5 серпня 1917 року в газеті New York Times, що «демократичні армії воюють краще, ніж армії, організовані за аристократичними принципами й керовані аристократично», і що «армії націй, де людські маси визначають закони, обирають своїх державних службовців та опікуються питаннями миру й війни, воюють краще, аніж армії автократичної нації, управління якої базується на праві народження й принципі всемогутності».

Подібні міркування сприяли наданню виборчих прав жінкам після Першої світової війни. Розуміючи життєво важливу роль жінок у тотальних промислових війнах, країни бачили необхідність надати їм політичні права в мирний час. Так, у 1918 році президент Будро Вільсон підтримав рух за надання виборчих прав жінкам, пояснивши Сенатові США, що в Першій світовій війні «неможливо було вести боротьбу будь-якої нації, включно з Америкою, якби не служба жінок у кожній сфері, не лише там, де ми звикли їх бачити, а й на чоловічих роботах і навіть на передньому краї поля бою. Нам не лише не довірятимуть, — нам муситимуть не довіряти, якщо ми не надамо їм максимально широких виборчих прав».

Однак у XXI столітті більшість і чоловіків, і жінок можуть втратити свою військову й економічну цінністі. Масова військова повинність двох світових воєн залишилася позаду, в історії. Найрозвиненіші армії XXI століття покладаються радше на передові технології. Замість необмеженого гарматного м’яса нині країнам потрібна лише невелика кількість добре навчених солдатів, ще менша кількість супервояків у спеціальних силах і жменька експертів, які знають, як створювати і використовувати складні технології. Високотехнологічні збройні сили, «укомплектовані» безпілотними дронами й комп’ютерними програмами, приходять замість масових армій XX століття, а генерали дедалі частіше делегують прийняття критичних рішень алгоритмам.

Окрім своєї непередбачуваності й вразливості до страху, голоду і втоми, солдати з плоті й крові думають і діють неприйнятно повільно. Із часів Навуходоносора до епохи Саддама Хусейна, попри численні технологічні досягнення, війна просувалася за графіком органічної складової. Обговорення тягнулися годинами, битви тривали днями, а війни розтягалися на роки. А от кібервійни можуть тривати кілька хвилин. Коли черговий офіцер на кібернетичному командному пункті помічає, що відбувається щось дивне, він телефонує своєму командирові, який негайно повідомляє Білий дім. Прикро, але поки президент візьме трубку червоного телефона, війну вже буде програно. За секунди достатньо складний кібернетичний удар може вимкнути енергетичну систему СІЛА, зашкодити роботі американських центрів управління польотами, спричинити численні промислові аварії на ядерних електростанціях і хімічних заводах, пошкодити комунікаційні мережі поліції, армії й розвідки, стерти фінансові дані, через що трильйони доларів просто зникнуть без сліду, і ніхто не знатиме, скільки і хто їх мав. Єдине, що стримуватиме публічну істерію, це те, що інтернет, телебачення і радіо не працюватимуть, і люди не усвідомлюватимуть справжніх масштабів катастрофи.

Якщо говорити про менші масштаби, припустімо, що два дрони ведуть бій один проти одного в повітрі. Один дрон не може відкрити вогонь, поки не отримає з якогось віддаленого бункера схвалення від людини-оператора. Другий — повністю автономний. Як ви гадаєте, який переможе? Якщо у 2093 році старезний Європейський Союз пошле свої дрони й кіборгів, аби придушити нову Французьку революцію, Паризька комуна може призвати на службу всіх хакерів, залучити всі комп’ютери і смартфони, що є в наявності, але від більшості людей буде мало користі, хіба що як щити. Я кажу це тому, що вже нині в багатьох асиметричних конфліктах більшість громадян виконують роль людських щитів для передових загонів противника.

Навіть якщо вас більше турбує справедливість, а не перемога, ви, мабуть, вирішите замінити своїх солдатів і пілотів на автономні роботи й дрони. Солдати-люди убивають, грабують і ґвалтують, і навіть якщо вони намагаються бути