Читати книгу - "Бібліотека душ"

було таким сліпучим, що ми всі мимоволі зупинилися, бо не бачили вже, куди прямуємо.

Емма загасила свій вогонь. Тут він уже був не потрібен. Затуливши очі пальцями й позираючи між них, я поволі роздивився це місце. То була найбільша печера з тих, що ми досі бачили, велетенський циркулярний простір, що скидався на вулик, сто футів у перетині внизу, але на стелі стіни сходилися в одній точці. Печера купалася в сяйві розсіяного синього світла і здіймалася вгору на кілька поверхів. На кожній поверхні, у кожній заглибині та на кожному глечику (а їх були тисячі) зблискували крижані кристали. Красивими гірляндами вони прикрашали стіни, що сягали у неймовірну височінь.

Попри холоднечу, тут вільно текла вода. Вона била струменем з крана у формі голови сокола, витікала в невеличкий тунель, що огинав кімнату по колу біля підніжжя стін, і потрапляла в неглибокий басейн, обкладений гладеньким чорним камінням, на дальньому краю зали. Саме ця вода й була джерелом райського світла в цій залі. Подібно до речовини в глечиках для душ, вона світилася примарно-синім сяйвом і навпереміну то яскравішала, то тьмянішала, неначе дихала. Усе це разом нагадувало якесь скандинавське спа і могло б навіть заспокоювати нерви, якби не виразний людський стогін, що без упину звучав на тлі приємного жебоніння води. Цей самий стогін ми чули надворі. Я ще помилково сприйняв його за вітер, що свистів у дверях. Але тут вітру не було — й можливості його почути також. То було щось інше.

Захеканий Бентам пошкутильгав у печеру слідом за нами, затуляючи очі долонею, а Коул уже виходив на середину зали.

— ПЕРЕМОГА! — вигукнув він. І те, як його голос зрикошетив між височезних стін, здавалося, подарувало йому неабияку втіху. — Ось вона! Наша скарбниця! Наша тронна зала!

— Вона така велична, — кволо промовив Бентам, човгаючи ногами, щоб стати поряд із братом. — Тепер я розумію, чому так багато людей віддали свої життя в боротьбі за неї…

— Ти робиш страхітливу помилку, — попередила Коула пані Сапсан. — Не можна оскверняти цю святиню.

Коул театрально зітхнув.

— Ну чому ти вічно все псуєш своїми учительськими моралями? Чи ти просто заздриш і оплакуєш кінець свого правління, обдарованіша сестро? Подивись на мене, я можу літати, я можу робити часові контури! Ще одне покоління — і ніхто вже не згадає, що існували такі дурні створіння, як імбрини.

— Е ні, помиляєшся! — закричала Емма, не спроможна більше тримати язика на припоні. — Це про вас двох усі забудуть!

Еммин охоронець хотів був її вдарити, але Коул наказав не чіпати.

— Нехай виговориться, — сказав він. — Може, це її остання можливість, іншої вже не буде.

— Хоча ні, про вас не забудуть, — не вгавала Емма. — Ми напишемо про вас новий розділ «Казок». «Жадібні брати» — так ми його назвемо. Чи «Кошмарні жахливі зрадники, які дістали по заслузі».

— Гм, якось пласко й нецікаво, — сказав Коул. — Я думаю, ця назва звучатиме так — «Дивовижні брати подолали упередження й стали законними володарями царства дивних». Чи щось не менш грандіозне. І тобі, дівчино, пощастило, що я зараз у такому чудовому гуморі!

Він звернув увагу на мене.

— Хлопче! Розкажи про тутешні глечики. І нічого не замовчуй, навіть найдрібніших деталей. — Він вимагав вичерпного опису, і я дав йому його, зачитавши вголос безліч написів тонким почерком. Якби ж я говорив давньою дивною, подумав я, то міг би збрехати про те, що там написано, може, навіть піддурив би Коула і той випив слабку й дурненьку душу. Але я був досконалою машиною-автоматом: благословенним, бо мав здібності, і проклятим через своє невігластво. Єдине, що спало мені на думку, — відвернути його увагу від тих глечиків, що вочевидь дуже багато обіцяли.

Серед них траплялись як дрібні й прості, так і великі, багато прикрашені й важкі, у формі клепсидри й з подвійними вушками. На їхній поверхні було намальовано крила, прикрашені коштовностями; здавалося очевидним, що вони містять душі могутніх і важливих (чи надміру пихатих) дивних. Але їх зраджував великий розмір їхніх заглибин, а коли Коул змусив мене постукати по стінках кісточками пальців, то звук був гучний і глибокий.

Фокусів у рукаві не лишилося. Коул отримає бажане, і перешкодити йому я не міг. Та його наступний вчинок здивував усіх. Бо спочатку видався напрочуд щедрим. Розвернувшись до своїх охоронців, він спитав:

— Ну! Хто хоче хильнути першим?

Охоронці здивовано перезирнулися.

— Що ти маєш на увазі? — Бентам стривожено пошкутильгав до нього. — Хіба першими не ми повинні бути? Я і ти? Ми так довго до цього йшли…

— Братику, не будь скнарою. Хіба я не обіцяв їм винагороду за вірність? — Він знову подивився на охоронців, шкірячи зуби, наче ведучий у якомусь ігровому шоу. — То хто з вас?

Обидва притьмом здійняли руки.

— Я, сер, я!

— Я хочу!

Указівним пальцем Коул показав на витвора, який охороняв мене.

— Ти, — мовив він. — Мені подобається твій бойовий дух. Підійди сюди.

— Дякую вам, сер, дякую!

Коул націлив на мене пістолет, таким чином звільняючи мого охоронця від несення служби.

— Ну, котра з цих душ вам більше до вподоби? — Він згадав, які глечики я називав, і став їх перелічувати. — Йет-Фару. Щось пов’язане з водою, потоп. Годиться, якщо мріяв жити під водою. Вольсенвирсенд. Здається, це якийсь напівкінь-напівлюдина — кентавр, який владарює над хмарами. Бенні, нічого не пригадуєш про це?

Бентам щось нерозбірливе пробурмотів, але Коул його не слухав.

— Стил-хюд, о, це хороше. Металева шкіра. Може придатися в бою, але цікаво, чи треба себе змащувати мастилом…

— Сер, сподіваюся, ви не заперечуватимете, якщо я спитаю, — мляво озвався охоронець, — але, може, взяти одну з більших урн?

Коул похитав пальцем.

— Люблю амбітних людей, але ті глечики — для мене й мого брата.

— Авжеж, сер, авжеж, — запевнив його охоронець. — Але… е-е… може, були ще якісь?

— Я дав тобі вибір, — тоном, що віщував застереження, промовив Коул. — Тому вибирай.

— Так, так, пробачте, сер… — обличчя вартового спотворила гримаса душевного болю. — Я вибираю Йет-Фару.

— Відмінно! — прогримів Коул. — Хлопче, витягни глек.

Засунувши руку в заглибину, на яку вказав Коул, я дістав глечик. Він був такий холодний, що довелося відтягти манжету куртки й узятися за нього, мов у рукавичці. Але навіть крізь тканину відчувалося, що глечик забирає все тепло, яке ще лишалося в моєму змерзлому тілі.

Охоронець вирячився на мою руку.

— І що мені з цим робити? — спитав він. — Спожити, як амброзію?

— А тут я не певен, — відповів Коул. — Брате, а ти що думаєш?

— Теж