Читати книгу - "Чорнильне серце"

тобі на верхнє ліжко, — прошепотів Феноліо. — Я туди не виберусь. Я й спробував був, але ліжко загойдалось, як судно у відкритому морі.

— Я все одно більше люблю спати нагорі. — Меґі втерла рукавом обличчя. Плакати їй перехотілося. Від цього однак пуття ніякого.

Разом із ковдрою Феноліо поклав їй на матрац і кілька Даріусових книжок. Меґі ретельно розклала їх перед собою. Книжки були переважно дорослі: зачитаний до дірок детектив, книжка про змій, книжка про Александра Македонського, «Одіссея». З дитячих книжок тут була тільки збірка казок та «Пітер Пен і Венді», але цю Меґі читала вже разів п’ять, не менше.

За дверима вартовий знов ляскав газетою по стінах, а внизу на вузенькому ліжку неспокійно перекидався з боку на бік Феноліо. Меґі відчувала, що заснути не пощастить. Годі й намагатися. Вона знов окинула поглядом чужі книжки. Суціль замкнені двері. В які ступити? За якими вона забуде про все: про Басту й Каприкорна, про «Чорнильне серце», про себе — про все-все? Вона відклала вбік детектива, потому книжку про Александра Македонського, хвилю повагалась — і взяла «Одіссею». Томик був пошарпаний: Даріус, мабуть, дуже любив читати цю книжку. Він навіть попідкреслював декотрі рядки, а один так сильно, що олівець мало не продірявив наскрізь папір. «Товаришів, однак, він не вберіг, хоч як старався». Меґі нерішуче погортала замацані сторінки, згорнула книжку й відклала вбік. Ні, цю історію вона знала надто добре, і герої в ній лякали її майже так само, як і Каприкорнові люди. Вона втерла сльозу, що зависла на щоці, й провела долонею по решті книжок. Казки… Вона їх не дуже й любила, але книжка мала досить привабливий вигляд. Коли Меґі почала її гортати, сторінки аж хрустіли. Папір був тонесенький, мов калька, й усіяний дрібненькими літерами. Були там чудові картинки з карликами й феями, а в казках розповідалося про могутніх, величезних, як ведмеді, й навіть безсмертних створінь, тільки всі вони були підступні: велети пожирали людей, карлики були ласі до золота, а феї — лихі й мстиві. Ні. Меґі посвітила ліхтариком на останню книжку. «Пітер Пен і Венді».

Феї тут були також не вельми приємні, але світ, що чекав на неї під обкладинкою, був добре знайомий. І такої темної ночі це було, мабуть, саме те, що треба. За вікном десь ухнув сич, і в Каприкорновім селі знов запала тиша. Феноліо щось пробурмотів уві сні й почав хропіти. Меґі дістала із заплічника батьків светр, забралася під ковдру й підклала светра під голову.

— Будь ласочка! — прошепотіла вона, розгортаючи книжку. — Будь ласочка, забери мене звідси, хоч на годинку чи дві, тільки віднеси далеко-далеко!

За замкненими дверима вартовий щось пробурмотів собі під ніс. Йому було, мабуть, нудно. Він походжав коридором туди-сюди, туди-сюди, і дерев’яна підлога рипіла під його ногами.

— Далеко-далеко! — шепотіла Меґі. — Якомога далі звідси! Будь ласочка!

Вона водила пальцем по грубому, шорсткому папері, очі стежили за рядками, що вели її до інших, не таких спекотних країв, в інші часи, у будинок без замкнених дверей і без людей у чорних куртках.

«Щойно ввійшла фея, вікно розчинилося, — пошепки читала Меґі й ніби сама чула, як те вікно рипнуло. — То на нього разом подмухали маленькі зірочки, і в кімнату залетів Пітер. Частину шляху він ніс Дінь-Дінь на руках, і тепер на них лишився феїний пилок…»

«Феї… — зітхнула Меґі. — Вогнерукий тужить за феями, і я його розумію». Але тепер думати про це не треба було. Вона не хотіла згадувати про Вогнерукого. Вона мала зосередитись лише на Дінь-Дінь, Пітері й Венді, яка лежала в своєму ліжечку й ще нічого не знала про дивного хлопчика в одязі з листя й павутиння, що оце залетів до її кімнати.

«Дінь-Дінь! — тихенько покликав він, переконавшись, що діти сплять. — Де ти, Дінь? А вона саме сиділа в горняті, й там їй дуже подобалося, бо досі до горняти вона ніколи не потрапляла».

Дінь-Дінь… Меґі ще двічі прошепотіла це ім’я, вона завжди вимовляла його з насолодою: спершу язик легенько торкався передніх зубів, а м’яке «н» лунало під піднебінням, мов поцілунок.

«Та вилазь уже з цього горняти! Скажи краще: чи ти не знаєш, куди вони діли мою тінь? — У відповідь він почув ніжне телень-телень — немовби озвалися золоті дзвіночки. Так розмовляють феї. Ви, звичайні діти, їхньої мови не чуєте, а якби почули, то одразу здогадалися б, що знаєте її з самого малечку».

«Якби я вміла літати так, як Дінь-Дінь, — подумала Меґі, — то просто вилізла б на підвіконня й полетіла звідси. І не треба було б боятися змій, і я знайшла б Мо ще доти, як він прийде сюди. Він, мабуть, збився з дороги… Авжеж. А якщо з ним щось сталося?» Меґі різко хитнула головою, немовби хотіла відкинути непрошені думки, що знов лізли в неї. «Дінь-Дінь сказала, що Пітерову тінь сховали у великому ящику, — ‘пошепки читала Меґі далі. — Вона мала на увазі комод. І Пітер підскочив до комода, повисовував одну по одній усі шухляди і обіруч повикидав усе з них на…»

Меґі завмерла. У кімнаті зблиснуло якесь світло. Вона вимкнула ліхтарика, але вогник не зник, «…у тисячу разів яскравіший від нічників. Та якщо він хоч на мить спиниться, — пошепки читала Меґі далі, — ти побачиш, що це…» — Меґі не вимовила того слова вголос. Вона лише водила очима за вогником, що кружляв і кружляв по кімнаті. Він був багато більший, ніж світлячки, й літав швидше.

— Феноліо!

Вартового за дверима вже не чути було. Він, мабуть, заснув. Меґі перехилилася через край ліжка й дотяглася рукою до плеча Феноліо.

— Та поглянь же, Феноліо! — Вона термосила старого за плече, поки той розплющив очі.

А що, коли вона вилетіла у вікно?

Меґі зісковзнула з ліжка. Вона так поквапно причинила вікно, що мало не прищикнула одне з блискучих крилець. Фея злякано метнулася вбік. Меґі здалося, що вона почула невдоволене стрекотання.

Феноліо заспаними очима стежив за вогником, що пурхав по кімнаті.

— Що це? — нарешті хрипко запитав він. — Світлячок-мутант?

Меґі вибралася на своє ліжко, не зводячи очей з феї. Та металася по тісній кімнаті все швидше й швидше, мов заблукалий метелик, — то вгору під стелю, то вниз до дверей, то знов до вікна. Раз у раз до вікна. Меґі поклала старому на коліна книжку.

— «Пітер Пен і Венді». — Феноліо глянув на книжку, потім на фею,