Читати книгу - "Повна темрява. Без зірок"

усвідомити, що вона збирається щось сказати, почула себе, як вона вже балакає.

— Вітаю, пані Ніл, це Тесса Джин вам телефонує — авторка В’язального товариства. Ми з вами познайомилися у «Стаґґер-Інн». Ви мені віддали мій ТомТом, а я написала автограф для вашої бабусі. Ви звернули увагу на садна в мене на обличчі, і я вам тоді дещо збрехала. Не було ніякого бойфренда, пані Ніл. — Тесс заговорила швидше, боячись, що стрічка в автовідповідачі закінчиться раніше, ніж вона все розповість... для неї стало відкриттям, що їй так нестерпно хочеться все розповісти. — Мене було зґвалтовано, це так жахливо, але потім я спробувала все виправити і... я... я мушу побалакати з вами про це, тому що...

У телефоні почулося «клац», а тоді Тесс знову почула голос Бетсі Ніл, тепер уже наживо.

— Почніть спочатку, — промовила та, — але не поспіхом. Я щойно прокинулася і все ще напівсонна.

— 47 —

Вони домовилися разом поснідати в міському парку Свебріджа. Сіли на лаві біля естради. Тесс не відчувала голоду, але Бетсі Ніл змусила її покуштувати сендвіч, і Тесс, на власний подив, почала відкушувати від нього великі шматки, згадуючи при цім Губера, як той пожадливо ковтав м’ясо Лестера Стжельке.

— Почніть від самого початку, — попрохала Бетсі. Вона була спокійна, Тесс подумала: майже позаприродно спокійна. — Почніть від початку і розкажіть мені все.

Тесс розпочала із запрошення від товариства «Книгогризи-Буквоїди & Ласуни». Сама Бетсі говорила мало, лише вряди-годи вставляючи «угу» або «гаразд», щоб дати Тесс зрозуміти, що вона слідкує за розвитком історії. Розповідання породжувало спрагу, добре, що Бетсі принесла з собою також дві бляшанки крем-соди «Доктор Браун»[190]. Тесс вхопила одну з них і пожадливо випила.

Закінчила вона, коли вже перейшло за першу годину дня. Ті небагато людей, котрі теж були поприходили зі своїми ланчами посидіти в міському парку, давно вже поїли й розійшлися. Тільки дві жіночки ще вигулювали там своїх малят у ходунках, але доволі віддалік.

— Дозвольте, я викладу все прямо, — промовила Бетсі Ніл. — Ви збиралися себе застрелити, але натомість потім якийсь фантомний голос наказав вам повернутися до будинку Елвіна Стжельке.

— Так, — відповіла Тесс. — Де я й знайшла свою сумочку. І каченя з плямою крові.

— Ваші трусики знайшлися в домі молодшого брата.

— У Малого Водія, так. Вони в моєму «Експідішені». І сумочка там. Хочете на них подивитися?

— Ні. А з револьвером як?

— Він теж у машині. З одним набоєм у барабані, — вона зачудовано подивилася на пані Ніл, думаючи: «Ця дівчина з очима немов з картини Пікассо». — Ви мене часом не боїтеся? Ви ж тепер слабка ланка. Єдина, принаймні з тих, що я можу собі уявити.

— Ми на громадському майдані, сидимо в парку, Тесс. А ще ж удома в моєму автовідповідачі є теж щось на зразок зізнання.

Тесс моргнула. От, про це вона зовсім й забула.

— Навіть якщо вам якось і вдалося б убити мене так, щоб нічого не помітили он оті дві матусі...

— Я не в тому стані, щоб убивати ще когось. Ні тут, ні деінде.

— Приємно чути. Бо якщо б ви навіть заопікувалися мною і моїм автовідповідачем, рано чи пізно хтось знайшов би того таксиста, котрий привозив вас вранці в суботу до «Стаґґер-Інн». А діставшись до вас, поліцейські побачили б, що на вас достатньо підозрілих синців.

— Авжеж, — кивнула Тесс, торкаючись рукою найгірших саден. — Ваша правда. То що тепер?

— По-перше, я гадаю, найрозумніше, що ви можете зробити, це якомога довше не з’являтися на людях, допоки ваше гарненьке обличчя не почне знову добре виглядати.

— Мені здається, з цього боку я прикрилася, — сказала Тесс і розповіла про побрехеньку, яку вона вигадала, щоб задовольнити Петсі Макклейн.

— Це вже непогано.

— Пані Ніл... Бетсі... ви мені вірите?

— О, так, — відповіла та ледь не відмахнувшись. — А тепер слухайте. Ви мене слухаєте?

Тесс кивнула.

— Ми з вами, пара жіночок, домовилися про скромний пікнік у парку, і це чудово. Але від сьогодні ми з вами не бачитимемося. Правильно?

— Якщо ви наполягаєте, — погодилась Тесс. У її мозку було точно таке ж відчуття, як у щелепі після того, як дантист уколе туди добрячу порцію новокаїну.

— Наполягаю. І ви мусите вигадати якусь іншу достовірну історію на той випадок, якщо копи побалакають із шофером лімузина, котрий відвозив вас додому...

— Мануель. Його ім’я Мануель.

— ...або водієм таксі, котрий привозив вас у «Стаґґер-Інн» у суботу вранці. Я не думаю, щоби хтось угледів зв’язок між вами та сімейством Стжельке, якщо ніде не вирине жодне з ваших посвідчень, але коли ця історія дійде до преси, здійметься великий галас і ми не можемо покладатися на те, що розслідування якимсь чином не зачепить і вас. — Вона нахилилася до Тесс і один раз плеснула долонею їй понад лівою груддю. — Я покладаюся на вас, цілком вірячи, що це ніяким чином не торкнеться мене. Бо я на це не заслужила.

Так. Вона аж ніяк на таке не заслужила.

— То яку ж історію ви збираєтесь розповісти копам, мила? Щось гарне, без моєї там присутності. Нумо, давайте, ви ж письменниця.

Тесс міркувала цілу хвилину. Бетсі її не підганяла.

— Я б сказала, що Рамона Норвілл порадила мені після мого виступу короткий шлях по Стаґґ-роуд — що є правдою — і, проїжджаючи по ній, я звернула увагу на клуб «Стаґґер-Інн». Я скажу, що через кілька миль я зупинилася пообідати, а потім вирішила повернутися, щоб трохи випити там. Послухати гру живого бенду.

— Непогано. І той бенд називався...

— Я знаю, як він називався, — сказала Тесс. Мабуть, новокаїн уже почав розсмоктуватися. — Я скажу, що познайомилася з якимись парубками, випила зайвого і вирішила, що набралася занадто, аби вести машину. Вас у цій історії нема, бо ви не працюєте вечорами. Я також можу розказати...

— Не переймайтесь. Цього достатньо. У вас добре виходить таке вариво, щойно ви розігрієтеся. Тільки не розцяцьковуйте зайвого.

— Не буду, — сказала Тесс. — І взагалі це така історія, якої мені, либонь, ніколи не доведеться розповісти. Тільки-но вони знайдуть Стжельке і їхніх жертв, як почнуть шукати якогось убивцю, вельми відмінного від такої маленької жіночки, як