Читати книгу - "Твердиня"

class="p1">Десь через тридцять кроків коридор вирівнявся і поширшав. І в самому кінці росіянин побачив чорноту.

Від несподіванки Сьома прикусив язика і спинився. Якщо там черговий глухий кут, то він мав би бачити стіну. А він не бачив нічого. Світлова сфера тягнулася вздовж коридору і… розчинялася в мороці, з якого тягнуло холодом.

Нерви знов пришпорили серце, проте цього разу Семен вирішив не звертати на стукіт у грудях уваги. Стуливши губи (ліва рука на костурі, права стискає об’єктив фотоапарата), хлопець повільно посунув уперед. Підступивши до розмитої межі світла й темряви, Сьома вп’явся очима в чорноту. Він відчував, що коридор продовжується, проте реально не бачив нічого. А що як там, у мороці, глибокий колодязь посеред шляху? Хлопець виставив руку і помахав долонею.

Нічого. Світло не ввімкнулося.

Відпустивши «Nikon», присів, намацав пальцями камінець і пожбурив його у пітьму. З чорноти надійшло сухе постукування: камінчик, відбиваючись, пострибав по галереї.

Все, як і було, — темрява.

І тоді, відважившись, Сьома рушив уперед.

На третьому кроці над головою тихо клацнуло і простір на три метри спереду і ззаду затопило яскравим світлом лампи, підвішеної під стелю просто посередині коридору.

— ГА! — попри те що готував себе до цього, Семен не стримався: з рота вивалився безформний вигук. Інстинктивно, не осягаючи, що робить, хлопець метнувся до стіни, притисся до неї тремтячим тілом. Світло…

(вмикається лише тоді і там, де є рух…)

…було яскравим, примушуючи Сьому підсліпувато мружитись. Він крутнув головою, очікуючи, що з’являться перуанці або хтось зі «служби безпеки» Джейсона і його схоплять, а потім катуватимуть, але через кілька секунд, тихо клацнувши, датчик руху вимкнув лампу. Росіянина огорнула пітьма.

«Я дійшов! Я в забороненій зоні!» Думка збадьорила (хоча страху не поменшало). Відштовхнувшися правицею від стіни (клац! — новий спалах), хлопець закрокував уперед. Повітря стало сухішим і суттєво прохолоднішим. Коридор, не петляючи, похило йшов униз.

Клац! Світло. Клац! Темрява… Клац! Світло. Клац! Темрява…

Клац… Клац… Клац… Сьома рухався у бульбашці світла, що ривками посувалась по галереї, наче хом’як у пластиковій сфері для бігу. «Цікаво, я досі в Паїтіті чи цей хід уже під землею?» — Він уявлення не мав, наскільки глибоко спустився.

Стіни коридору були ідеально рівними, лише де-не-де траплялись непомітні сірі риски, що вказували на стики між мегалітами. Сьома вів по стіні долонею, таким чином борючись із панікою, що клубком підтискала горло щоразу, коли зникало світло і весь коридор — і ззаду, й попереду — занурювався в темряву. Коли праворуч вигулькнув прямокутний вхід у якесь приміщення і під рукою виявилась порожнеча, Сьома заточився і ледь не впав у той хідник.

Відновивши рівновагу, він зайшов досередини. За звичкою пошукав вимикач зліва на стіні й незмірно здивувався, відчувши його під пальцями. За формою той був такий самий, як і в їхній «норі». Хлопець натиснув, і по приміщенню поширилось тихе дзижчання. По всьому об’єму спалахували фіолетові вогники. Сьомі скрутило подих. Замість очікуваного верхнього освітлення ввімкнулось підсвічування десятків — та де там! — сотень відкритих металевих шаф. Приміщення сповнилось фантастичного бузкового світла. Вражали розміри кімнати: в довжину вона витягнулась метрів на десять-дванадцять, в ширину мала не менше за сім. Уся площа була тісно заставлена стелажами (у кожному — по п’ять полиць, обладнаних лампами, що випромінювали розсіяне фіалкове світіння).

— Ого… — прошепотів росіянин.

Він наче потрапив на знімальний майданчик під час зйомок фантастичного фільму.

Сьома підійшов до найближчої шафки і здивовано звів брови: на всіх полицях лежали акуратно викладені в ряд… камені. Звичайнісінькі шматки граніту з вкрапленнями кварцу та інших мінералів. До кожного уламку капроновою ниткою кріпилась картонна бирка.

Хлопець узяв до рук шматок завбільшки з людське серце, гладенький з одного боку і зернистий, пришерхлий з іншого. Покрутив, зважив на долоні. Насамкінець навіть понюхав. Камінь як камінь — нічого особливого. Тоді зиркнув на бирку.

Знизавши плечима, поклав зразок на місце.

Обійшовши кілька стелажів, Семен вимкнув світло і залишив «фіолетову» кімнату. Нічого, крім вичищених і пронумерованих уламків, у ній не було.

Наступне приміщення розташовувалось на три метри далі з лівої сторони коридору. На відміну від складу зі стелажами, вхід у цю кімнату грубо видовбали в монолітній стіні: у гранітній товщі залишились канали від свердел, за допомогою яких пробурювали отвори для закладання вибухівки, а також сліди від інструментів, якими сколювали породу, розширяючи прохід.

Гарячково водячи очима, Сьома пірнув у горбкуватий прохід. Під ногами зашаруділо: пил, пісок, дрібне каміння. Потягнувся рукою ліворуч, провів по стіні і на одному з виступів знайшов недбало закріплений вимикач. Переставив його у положення «увімкнуто». Нагорі скрипнуло, чотири продовгуваті кварцові лампи заблимали, розжарюючися; три зразу згасли, і тільки одна продовжила блимати, ніби роздумуючи, вмикатися їй чи ні. Хоча навіть такого миготливо-непевного джерела світла вистачило, щоб Сьома побачив, що в темряві за кілька кроків від нього хтось стоїть. Якийсь гігант не менше чотирьох метрів у висоту вилупився на нього моторошно порожніми зіницями.

Хлопець вереснув, проте звук, що линув з горлянки, вмить урвався: його заблокувало серце, яке вскочило просто до рота і затріпотіло, перекривши доступ повітрю. Сьома вдруге за останні дві хвилини видав горлянкою щось недоступне розумінню: закоротке для переляканого репету і задовге для зойку. Він відстрибнув, перечепився через поріг і гепнувся куприком об долівку, почувши, як хруснули хребці і глухо стукнувся об камінь гіпс. Так він і застиг: гепа в коридорі, ступні ще в кімнаті.

«Не вистачало тільки зламати хребет!»

Проковтнувши серце і нарешті хапнувши повітря, Сьома зауважив, що силует гіганта якийсь… плаский. Надто плаский, щоб належати живому створінню. Наступної миті лампа розгорілась, і Семен ахнув (одночасно від полегшення і від захвату… більшою мірою, певно, від захвату), усвідомивши, що злякався барельєфу, висіченого на прямокутній плиті висотою п’ять з лишком метрів. Захват викликав не розмір плити, яка спиралась на стіну кімнати, а матеріал, з якого вона зроблена.

Золото.

Сьома сидів, відхилившись на випрямлені руки, і витріщався на втричі вище за нього рельєфне зображення, виконане зі щирого золота.

«А хай мені…» — секунд десять він навіть не пробував розрізнити, що намальовано на плиті, лиш водив по ній очима, думаючи, як багато людей на цій планеті мали можливість спостерігати стільки жовтого металу воднораз.

Росіянин відшукав милицю, звівся на ноги, підступив до плити і впізнав малюнок.

— Віракоча, — вражено прошепотів хлопець.

Зображення верховного божества інків траплялося в Перу на кожному кроці: