Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Тобто «цеерушники» не бачили момент перетину кордону?
— Ні. За їхніми розрахунками нападники знаходилися на кордоні між другою та третьою годинами ночі. Нас іще не повідомили про напад на блокпост. І в усякому разі тоді було надто темно, щоб стежити за вантажівкою із супутника.
Ліза Джин Торнтон замислилася, накручуючи на палець кінчики волосся. Зрештою озвалася:
— Ти вважаєш, що напад вчинили «сутінкові», які відкололися від основної групи, що зупинилася на підході до Мачали? Звідкіля жителі Ґуаякіля можуть знати, як непомітно переметнутися через кордон із Перу.
Джонні знову смикнув бровами:
— Те, що вони йдуть із Ґуаякіля, не означає, що вони самі з Ґуаякіля. Можливо, серед них є житель Уакільяса. Чи навіть одного з прикордонних хуторів.
Ліза затихла, нервово водячи кінчиком язика по верхній губі.
— Шеф сказав, що вирішувати тобі, — порушив мовчанку Лонґбоу.
Жінка пирхнула:
— Ну, звісно! Виводить свою задницю з-під удару.
Лонґбоу розвів руками та скривився:
— Який із нього бос, якби він не думав про крісло під своєю задницею? Водночас, Ліззі, ця справа була твоєю від початку. Ніхто за тебе не вирішить, як нам далі діяти.
Ліза сховала язик, губи стислися, від чого довкола кутиків проступили схожі на круглі дужки складки.
— Ви повідомили владу Еквадору про вантажівку?
— Ні. Ні перуанці, ні еквадорці нічого не знають. І, наскільки я розумію, від нас точно не дізнаються: з одного боку, АНБ нізащо не зізнається в тому, що читає офіційні звіти армійського керівництва Еквадорської республіки; з іншого — ЦРУ не розкриватиме положення та технічний рівень обладнання, встановленого на супутниках-шпигунах, через якусь вантажівку, що незаконно перетнула еквадорсько-перуанський кордон.
— О, а як же! — Ліза ляснула долонею по бильцю крісла. Простирадло з’їхало, відкривши очам гладеньку нічну сорочку темно-синього кольору. — Ти розумієш, що через ігри в Джеймса Бонда ми шкодимо справі?!
— Так, — кивнув Джонні, — але тобі не гірше за мене відомо, що АНБ і ЦРУ за жодних обставин не підуть на розголошення добутих таким чином даних. І боюся, нас із тобою перекрутять на фарш, якщо інформацію про вантажівку розголосять агенти ФБР.
Ліза Джин Торнтон насправді не очікувала відповіді, її запитання було риторичним.
— Гаразд, — вона підвелась, — який найближчий аеропорт до руїн в Атакамі?
Джонні не перепитував, чудово усвідомлюючи, про які руїни йдеться.
— Біля Сан-Педро колись знаходився цивільний аеропорт. Упродовж минулих п’яти років ним не користувалися, а тому я сумніваюся, що наш літак зможе там сісти.
— Отже?
— Отже, Калама. Аеропорт «Ель-Лоа», один із найбільших у Чилі. Це приблизно сто кілометрів на захід від Сан-Педро.
— А від Мачали?
Чоловік розгубився, пригадав карту.
— Десь дві з половиною тисячі. Три години льоту.
Ліза дістала із сумки джинси, безрукавку та заскочила до ванної перевдягатися.
— Коли ми зможемо вилетіти?
— Ти впевнена, що вантажівка прямує в Атакаму?
— Джонні, — Ліза додала металу в голос, — я запитую, коли ми зможемо вилетіти до Калами?
Чоловік зітхнув:
— Години за чотири, не раніше.
— Що ти сказав? — Ліза вистромила голову з ванної, брови з’їхались на переніссі.
— Ми не маємо літака напоготові в Мачалі. Якщо мені не зраджує пам’ять, найближчий військовий C-37A[95] в Панамі. Від Панами до Еквадору летіти приблизно дві години, плюс — година на підготовку до польоту, плюс…
— Добре, добре! — зупинила його Ліза. — Владнай це. Через чотири години я хочу бачити «Gulfstream» в аеропорту Мачали повністю заправленим і готовим летіти до Калами, — голова сховалась, але за мить з’явилася знову. — І в нас під рукою немає ніякої групи швидкого реагування?
Джонні Лонґбоу іронічно посміхнувся.
— А, о’кей, я зрозуміла, ми і є група швидкого реагування, — блондин продовжував, розкинувши руки, напівлежати в кріслі, через що Ліза Джин Торнтон підвищила голос: — Ти чого розсівся? Викликай літак.
Джонні без поспіху підвівся, сунув ноги в білі готельні капці.
— Нас тут лише шестеро, Ліззі, — втупившись у килим перед носками капців, зауважив чоловік, — їх більше, вони озброєні, кілька годин тому вони поклали вісім еквадорських солдатів.
— Ти боїшся? — скривилася жінка.
— Я не хочу квапитись.
— Якщо ми не поквапимось, ці вилупки слідом за еквадорськими солдатами спровадять на той світ людей, які, напевно, єдині на цьому континенті здатні пояснити, що за чортівня відбувається в Еквадорі протягом останніх тижнів.
Блондин рушив до виходу з номера. Біля дверей у кишені його шортів пілікнув телефон. Узявшись за ручку, він дістав мобілку та зиркнув на екран.
— От тобі й відповідь, — голосно проказав він.
— Що? — Ліза зачинилася у ванній, але ще не вмикала воду, а тому добре чула все, що говорить її напарник.
— Нове повідомлення від АНБ: згідно з даними еквадорської розвідки Сліпий, який вів ходу від Ґуаякіля, зник. Його немає в натовпі «сутінкових», що зупинився на трасі № 25.
— Я не сумнівалася, Джонні, — долинуло з ванни, — я й так знала, що це вони.
LXXIII
П’ятниця, 23 січня, 06:50 (UTC –4)
Сан-Педро-де-Атакама, Чилі
Краплі туману осідали на шкіру. Хоча, на думку Тимура, нічого приємного в тому не було. Чоловік, зціпившись, вертів головою, очікуючи, що першої-ліпшої миті з густого, наче вата, туману на нього щось кинеться, і безперестану прокручуючи в голові запитання: звідки в пустелі взявся такий туман?
— Я готова, — повідомила Лаура, вмощуючись за спиною українця.
Останнім хатину полишив Джеймі Макака. Усе ще суплячись, він заліз на «Vespa» та прилаштував свій наплічник у себе на колінах. Ріно, який від пробудження не випускав із рук лопати, підступив до скутера.
— То який у нас план? — зронив Тимур.
Ґроббелаар підняв брову. Він мав намір запитати те ж саме, якби Тимур його не випередив.
— Ми можемо поїхати навпростець через Долину Смерті, — почав Ріно. То був найкоротший шлях від Сан-Педро до руїн «NGF Lab»: одна з розколин Valle de la Muerte завертала на південь і виходила на плато, на якому колись звели лабораторію. — Але боюсь, що в такому разі більшу частину дороги ми тягнутимемо мопеди на своїх горбах. Крім того, — здоровань облизнув губи, — ми майже напевно заблукаємо в такому тумані.
«Для чого ми взагалі сюди припхалися?» — вкотре дорікнула собі француженка.
— Пригадуєш, як під час нічної вилазки
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бот. Ґуаякільський парадокс», після закриття браузера.