Читати книгу - "Що впало, те пропало"

і обидві регочуть.

Холлі дивиться на телефон, потім ховає його зі словами:

— Повідомлення від Тіни.

Ходжес здіймає брови.

— Її мати знає про гроші. Батько теж дізнається, щойно повернеться з роботи. — Вона киває на зачинені двері кабінету містера Рікера. — Тепер немає сенсу відкладати.

27

Перше, що усвідомлює Піт, відчинивши двері темного кабінету, — це жахливий сморід. Одночасно металева й органічна — сталева стружка, перемішана з гнилою капустою. Потім він чує звук — тихе дзижчання. «Мухи», — думає він, і хоч йому не видно, що знаходиться в кабінеті, сморід і звуки в нього в голові складаються докупи з важким гулом шафи, що падає. Він розгортається, щоб утекти.

Під однією з куль, що звисають зі стелі й висвітлюють внутрішню частину магазину, стоїть продавець з червоними губами. У нього в руці якийсь веселенький червоно-чорний пістолет із золотими завитками. Перша думка Піта: він не справжній. У фільмах вони завжди виглядають справжніми.

— Вище голову, Пітере, — каже продавець. — Не роби дурниць і не постраждаєш. Це просто розмова.

Друга думка Піта: «Ти брешеш. Я бачу це по твоїх очах».

— Повернися, зроби крок уперед і ввімкни світло. Вимикач ліворуч від дверей. Потім заходь у кімнату, тільки не намагайся зачинити двері у мене перед носом, якщо не хочеш отримати кулю в спину.

Піт робить крок уперед. Усередині в нього все, від грудей і нижче, ніби обривається й приходить в рух. Він сподівається, що не обпісяється, як немовля. Імовірно, це не так уже й страшно — напевно, він не перший, хто напудить у штани, коли на нього спрямований пістолет, — але для нього це страшно. Піт водить рукою в темряві, знаходить вимикач і клацає. Він намагається кричати, побачивши те, що лежить на промоклому килимі, але м’язи діафрагми не працюють, і все, що викидається, це якийсь водянистий стогін. Мухи в’ються і сідають на те, що залишилося від особи містера Халлідея. А залишилося небагато.

— Знаю, — співчутливо вимовляє продавець. — Не надто приємне видовище, так? Наочні уроки рідко бувають гарними. Він мене розсердив, Піте. Ти хочеш мене розсердити?

— Ні, — відповідає Піт тоненьким, тремтячим голосом. Він більше схожий на голос Тіни, ніж на його. — Не хочу.

— Отже, ти отримав важливий урок. Заходь. Рухайся дуже повільно, але, якщо хочеш, обійди цей бруд.

Піт входить у кімнату, не відчуваючи ніг, і просувається наліво, уздовж однієї з книжкових шаф, намагаючись не ступати мокасинами на просочені кров’ю ділянки килима. Таких небагато. Паніку, яка охопила його спочатку, затулив дзеркальний екран жаху. Він усе думає про ці червоні губи. Усе уявляє, як великий і страшний сірий вовк каже Червоній Шапочці: «Щоб міцніше поцілувати тебе, дитино».

Я повинен думати, каже він собі. Повинен, інакше помру в цій кімнаті. Може, усе одно помру, але, якщо я не зможу думати, то помру точно.

Він продовжує обходити чорнувато-фіолетову пляму, поки не впирається у вишневий комод, і там зупиняється. Щоб пройти далі, доведеться наступити на закривавлену частину килима, а, вона, можливо, ще не висохла й хлюпатиме. На комоді стоять графини з випивкою і кілька пузатих склянок. На столі він помічає сокирку, на її лезі відбивається світло лампи. Напевно, це зброя, якою людина з червоними губами вбила містера Халлідея, і Піту здається, що це мало б налякати його ще сильніше, але натомість вид сокирки прочищає йому мізки, як хороший удар по потилиці.

У нього за спиною з клацанням зачиняються двері кабінету. Продавець, який, напевно, і ніякий зовсім не продавець, тулиться до них і направляє на Піта веселенький пістолет.

— Ну от, — вимовляє він і посміхається. — Тепер ми можемо поговорити.

— Кх… кх… — Він прокашлюється, робить ще одну спробу й на цей раз йому вдається заговорити: — Про що? Про що ми можемо поговорити?

— Не корч із себе дурника. Записники. Які ти вкрав.

Тут у голові Піта все склалося. У нього відвисла щелепа.

Продавець, який не продавець, усміхається.

— Ага, бачу, дійшло нарешті. Скажи мені, де вони, і зможеш вийти звідси живим.

Піт так не думає.

Він думає, що вже знає занадто багато для цього.

28

Коли дівчина виходить із кабінету містера Рікера, вона посміхається; як видно, розмова пройшла успішно. Тікаючи по коридору, вона навіть змахує пальчиками, можливо, усім трьом, але швидше Джерому.

Містер Рікер, який проводив її до дверей, дивиться на Ходжеса та його помічників.

— Чим можу допомогти, леді й джентльмени?

— Навряд чи ви зможете допомогти, — говорить Ходжес, — але спиток не збиток. Ми можемо увійти?

— Звичайно.

Вони сідають за парти на першому ряду, як старанні учні. Рікер вмощується на краю вчительського столу — вільність, якої він уникав під час розмови з юною співбесідницею.

— Я думаю, ви не батьки, отже, слухаю вас.

— Справа стосується одного з ваших учнів, — каже Ходжес. — Пітер Сауберс. Нам здається, він ускочив у тяжку халепу.

Рікер хмуриться.

— Піт? Не думаю. Він один із моїх кращих учнів. Виявляє щиру любов до літератури, особливо до американської. У кожному семестрі його ім’я значиться в списку пошани. У яку халепу він міг ускочити?

— У тому-то й річ. Ми не знаємо. Я питав у нього, але він ніби води в рот набрав.

Брови Рікера сходяться сильніше.

— Це не схоже на того Піта Сауберса, якого я знаю.

— Очевидно, це якось пов’язано з грошима, що якимось чином потрапили до нього кілька років тому. Я б хотів коротко описати, що відомо нам. Це не займе багато часу.

— Прошу, скажіть, що це не має відношення до наркотиків.

— Не має.

Рікер, схоже, заспокоюється.

— Добре. Я занадто багато бачив такого, і розумні діти до цього схильні точно так само, як телепні. А в деяких випадках навіть більше. Розповідайте. Якщо зможу, допоможу.

Ходжес починає з грошей, які стали надходити Сауберсам у найбільш, майже буквально, чорний день. Він розповідає Рікеру про те, як через сім місяців після закінчення щомісячних надходжень загадкової готівки Піт втратив спокій і став якимось нещасним. Закінчує Ходжес переконанням Тіни в тому, що її брат спробував роздобути ще грошей, можливо, з того самого джерела, з якого надходила загадкова готівка, і це обернулося нинішніми неприємностями.

— Він свого часу відпустив вуса, — задумливо вимовляє Рікер, коли Ходжес замовкає. — Зараз він займається на курсі творчого письма в місіс Дейвіс, але я одного разу побачив його таким у коридорі і пожартував з приводу цих вусів.

— Як він сприйняв жарт? — запитує Джером.

— Не знаю навіть, чи почув він