Читати книгу - "На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори"

трохи щулячись від холоду, що йшов через одчинені на двір двері, котрі воднораз пропускали сюди й потрібне для роботи денне світло.

Санітари спритно поклали труп на оббитий бляхою прозекторський стіл і побігли з казанками на кухню, а Микола Миколайович узяв довгого резекційного ножа, щоб приступити до розтину.

Якби він глянув на бирку, що звисала з кісточки правої ноги, він прочитав би — Скоробагатський Євген Вадимович, але прізвища мертвих були потрібні тільки на завершення прозекторської роботи — складання акта, що Микола Миколайович відкладав на останнє.

Хоч денне світло ще не цілком проходило в сутінь моргу, але

Микола Миколайович не вважав на те. Він нахилився над трупом, щоб устромити в горло резекційний ніж і зробити серединний розріз, але тільки-но вістря ножа торкнулося тонкої, як папір, шкіри, як Миколі Миколайовичу здалося, що очі трупа розплющились і закліпали.

«Невже я вчора так перебрав Глафіриного самогону, що мені верзеться чортзна-що?» — подумав Микола Миколайович, затримавши руку встромляти ножа глибше, й ще нижче нахилився над трупом. Але труп не тільки дивився на нього просто в вічі, але й спроквола підводив голову…

Хоч Микола Миколайович був далекий від містики й твердо знав, що мертві не воскресають, але не вірити своїм очам він не міг, тим більше, що в трупа спроквола заворушились і руки. Охоплений жахом, він одскочив від прозекторського столу, впустивши з рук резекційного ножа. Але коли труп виявив зусилля підвестись на руках, Микола Миколайович, облитий холодним потом, збагнув, що на прозекторському столі лежить жива людина.

Він вискочив з моргу й побіг, гукаючи на весь шпиталевий двір начальника:

— Гнате Петровичу! Гнате Петровичу! Мені привезли в морг із ОП живу людину, і я мало не зарізав її!..

* * *

Тим часом Євген приходив до тями. Він таки напружився й зумів сісти, нічого не розуміючи — де він і що з ним. Головне, чого стало так страшенно холодно в стаціонарі? Таж санітар-чех завжди добре нагрівав приміщення, не жаліючи ні дров, ні вугілля, аж бувало часом навіть душно. І потім — чому на ліжку замість солом’яного матраца й простирадла — тверда, холодна, як крига, бляха? А де сусідні ліжка з хворими? І чому побілені стіни стаціонара стали чорними й необтесаними? Стривай, та чи це ж стаціонар? Євген, упершись руками в краї столу, спустив праву ногу з биркою, щоб зручніше було обдивитись навколо, й перше, що впало йому в очі, були чотири голі постаті, що лежали на підлозі в різних позах — хто скоцюрбившись, хто витягнувшись, як жердина, а одна навіть узявшись у боки, наче збиралась танцювати чи зчепитись у бійці. І тут тільки Євген помітив, що й він голий, і йому стало ще холодніше, аж зацокотів зубами. Якусь хвилину він вдивлявся в нерухомі постаті, поки, напружуючи думку, він зрозумів, що то є мертві. Такі самі мертві, яких він бачив не раз у стаціонарі, коли санітар Франц кудись витягав їх голими з приміщення. Але ж він також зараз голий, як і ті долі, значить, він теж мертвий? Але чому йому так холодно й лежить він не на підлозі, а на хоч і незручному й крижаному, та все ж таки ліжку?..

Євген був вихований у атеїстичному дусі, й досі він не уявляв собі можливість потойбічного життя: вмерла людина, закопали її в землю, та*й по всьому, але зараз мимоволі перед ним постало питання — на цьому він світі чи вже на «тому»? І, щоб відповісти собі, він ще нижче схилився, намагаючись знайти різницю між собою, голим, і тими голими, що лежали долі.

У такому вигляді його й застали начальник шпиталю Усачов, лікарі, санітари й Микола Миколайович, котрий, ніби виправдовуючись, показав Усачову на сидячого «мертв’яка», обурено кажучи:

— От бачите, які фортелі викидає периферія! А не догледів би я — кому тоді відповідати, що зарізали живу людину?

— Та-ак, — процідив Усачов, — тепер тому гладкому грекові, лікареві Будиці, не минути ізолятора! Це вже напевно.

Тим часом головний лікар Сара Борисівна командувала:

— Медсестру з шприцом і камфорою! Лікпома зі спиртом! Два укривала й ноші! Та приготуйте ліжко в загальній палаті!

У цій метушні, коли Євгена обступили лікарі, мацали пульс, слухали фонендоскопом серце й легені, він переконався, що він таки на цьому світі, бо не може ж бути на «тому світі» лікарів у білих халатах. Але він усе ще не міг уторопати, де він опинився й чому його вислуховує не лікар Будика, а зовсім незнайомі йому лікарі. Він тупо дивився на Усачова, що допитувався в нього прізвища, трохи здригнувся, коли медсестра вколола його в праву руку, й мовчав. Дрібно затремтів, коли лікпом, чекаючи нош і укривал, став розтирати його спиртом, і не одразу зрозумів, чого від нього хочуть, коли лікпом підніс до нього третину склянки розбавленого водою спирту й майже силоміць влив йому в рота. Він чув, як лікарі перемовлялись між собою: «Очевидно, глибока непритомність або навіть шок, з якого виведено вибоїнами під час путі та перекиданням з воза на землю, з землі на стіл, що правили об’єктивно за штучне дихання». Але Євген нічого того не розумів: яке дихання, який віз, до чого тут якийсь шок?..

Він дуже закашлявся після спирту, і кашель з невеликими перервами не покидав його ні тоді, коли його, закутаного в укривала несли санітари на ношах в шпиталь, ні на ліжку в теплій палаті, де йому все ще здавалось то страшенно холодно, то нестерпуче гаряче.

Хоч бирку на нозі йому й одв’язали в палаті, але через три години він помер, і чергова в палаті лікарка, не роздумуючи, написала в його надзвичайно короткій історії хвороби: діагноз — «аліментарна дистрофія, ускладнена двобічним крупозним запаленням легень» і наприкінці додала: «смерть наступила внаслідок серцевої недостатності».

* * *

Увечері, випивши решту спирту, що лікпом забув спохвату в моргу, Микола Миколайович Кащенко нарешті очумався від тої халепи, в яку міг вскочити сьогодні через недбалість лікаря Будики, а дізнавшись про смерть Скоробагатського, не втримався, щоб не сказати дотепу:

— Вирішив, мабуть, неборака, що, як жити на цьому світі, де тебе можуть живого зарізати самі ж лікарі, то краще, не гаючись, — на той світ, до чортів, де такого вже напевно не станеться…

Невигадані бувальщини

(Літературний репортаж)

Мово рідна, слово рідне!..

С. Воробкевич

Певні ознаки українського буржуазного націоналізму

А вы знаете, в