Читати книгу - "Темна матерія"

Я шукаю піщинку на безмежному березі.

На ранок Аманди біля мене вже нема. Я лежу на боку, роздивляючись сонячні промені, які пробиваються крізь жалюзі, прислухаючись до шуму машин, який просочується крізь стіни. Годинник десь позаду мене на приліжковій тумбочці. Я не бачу, котра година, але відчуваю, що вже пізно. Ми проспали.

Я сідаю, відкидаю ковдри, дивлюся на ліжко Аманди. Воно порожнє.

— Амандо?

Я кидаюсь у ванну, подивитися, чи вона не там, але те, що я бачу на комоді, змушує мене зупинитися.

Трохи готівки.

Кілька монет.

Вісім ампул.

І шматок паперу, вирваний із записника, де щось написано почерком Аманди.

Джейсоне. Після останньої ночі я зрозуміла, що ти обрав шлях, яким я не можу йти. Я боролась із цим усю ніч. Як твій друг і терапевт, я хочу тобі допомогти. Я хочу вилікувати тебе. Але не можу. І дивитися на те, як ти падаєш, я теж не можу. Особливо, якщо це твоє падіння відбувається почасти й через мене. До якої міри наше колективне підсвідоме пов’язує нас із цим світом? Це не значить, що я не хочу, щоб ти повернувся до своєї дружини. Цього я хочу найбільше. Але ми разом уже кілька тижнів. Важко не прихилитися, особливо за таких обставин, коли ти — це все, що в мене є.

Учора, коли я подумала, що ти мене покинув, я прочитала твої записники. Хочу сказати: любий, ти не вловлюєш суті. Ти записуєш усі оті подробиці про твоє Чикаго, але не те, що ти відчуваєш.

Я залишила тобі рюкзак, половину ампул, і половину грошей (161 долар і дріб’язок). Я не знаю, чим усе це для мене закінчиться. Мені цікаво й страшно, але я відчуваю піднесення. Частина мене справді хоче залишитися, але ти сам мусиш вибирати, які двері відчинити. І я теж.

Джейсоне, я бажаю тобі тільки щастя. Бережи себе. Аманда.

ЛИШИЛОСЬ АМПУЛ: 7

Я сам. Мене затоплює весь жах коридору.

Я ніколи не почувався таким самотнім.

У цьому світі немає Даніели.

Без неї Чикаго — не Чикаго.

Я ненавиджу все це.

З неба наче вичавили весь колір.

Знайомі будинки глузують з мене.

Навіть повітря на смак, як брехня.

Бо це не моє місто.

Воно — наше.

ЛИШИЛОСЬ АМПУЛ: 6

Я починаю все спочатку.

Усю ніч я самотою тиняюсь вулицями.

Приголомшений.

Переляканий.

Чекаю, поки з мене вивітриться препарат.

Я їм у цілодобовій закусочній, і на світанку їду поїздом у Південний бік.

Коли я йду на закинуту електростанцію, мене помічають три підлітки.

Вони по той бік дороги, але в цей час вулиці порожні.

Вони щось кричать мені.

Глузують і сиплять образами.

Я не звертаю на них уваги.

Прискорюю ходу.

Але коли вони переходять дорогу і прямують у мій бік, я розумію, що потрапив у халепу.

Спершу я подумую про втечу, але вони молоді і явно швидше бігають. У мене пересихає в роті, й рефлекс «бий чи тікай» впорскує першу порцію адреналіну в організм. Та вже за мить мені спадає на думку, що не варто витрачати сили.

Вони наздоганяють мене на околиці міста, де закінчуються будинки й починається депо.

Довкола більше ані душі.

Допомоги чекати нізвідки.

Вони навіть молодші, ніж я спочатку подумав, і від них смердить солодовим напоєм, наче гидким одеколоном. Дика енергія, яка світиться в їхніх очах, свідчить про те, що вони тиняються всю ніч, може, якраз і чекаючи такої нагоди.

Б’ють методично.

Вони навіть не лаються.

Я надто втомлений і розбитий, щоб відбиватися.

Перш ніж я встигаю зрозуміти, що відбувається, я вже лежу на тротуарі,