Читати книгу - "Янголи, що підкрадаються"

— З доброго дива?

— Ні. Зазвичай це ті люди, які теж мають хворих дітей. Далі дивися.

На якусь мить запала мовчанка, потім Дана вигукнула.

— Боже мій, він українець?!

— Так, але й це не головне.

— А що тоді… — раптом Дана зблідла. Денис цього не бачив, бо сидів до неї спиною, але добре розумів, що вона відчуває.

— Дене, — покликала вона зміненим тоном, радше для того, щоб перевірити, чи не зрадив її голос, аніж щоб щось сказати. Денис озирнувся, взяв її руку, і міцно стиснув.

— Люба?

— В усіх наших країнах?

— Так, і Латвія — найперша, ще за совка.

— А чому… різні назви? Це що, хитрий трюк?

— Ні. У країнах Європи відділення фонду мають права автономії. Скрізь, у принципі, мають, бо неможливо створити, приміром, один банківський рахунок, з якого фінансувався б цей багатоголовий велет. Так от, кожна філія вигадує собі назву, в міру сил та фантазії. А фантазії в них не бракує, як бачиш.

Дана швиденько переглянула список. Латвія, фонд іменується «Бог є любов». Естонія — «Милість Божа». Росія… г-м… коротко і зрозуміло: «Фонд реабілітації розумово неповноцінних та хворих на ДЦП дітей», назва трохи випадає із загального ряду, але то пусте. Грузія — «Очі Господні»… лайно, ось як це називається, вже й Бога на запчастини розібрали, не гірше за тих дівчаток! Вірменія — «Мудрість світу», Білорусь — теж коротенько так, і по суті: «Благодійний фонд допомоги дітям з порушеннями рухово-опорного апарату». Україна — «Світло надії». Що є, то є. Так блиснуло, що й досі в очах темно.

— Ти віриш у те, що наміри визначають подальшу долю дії? — дуже серйозно спитав її Ден, доки вона приходила до тями від читання. — Бо я вірю. Якщо ти почнеш добру справу з поганими намірами, рано чи пізно вона пірне під мідні ночви.

— Приміром?

— Ну, скажімо, відкриваєш невеличкий благодійний фонд, нібито щоб сиротам допомогти, а насправді — акумулюєш грошики на свою виборчу кампанію чи просто відмиваєш їх… чистота — чисто грак називається. Щоб уникнути зайвих запитань, дещицю надаєш і для сиріток… Благодійний фонд — справа хороша?

— Так. Але відмивання грошей — це зле. На мій погляд, це некоректний приклад.

— Цілком коректний, люба моя. І біда в тому, що таких я тобі сотню можу навести, якщо не більше.

— Гадаєш, сеньйор Мар’яно…

— Ні. Він — ні. Я тут деякі довідки навів щодо нього. Це — стара гвардія, справжній дракон, останній з могікан — ніколи в житті. Але хтось, близький йому… хтось із його родини — так, без сумніву. І саме тому я згадав про дію. Де відкривалися останнім часом філії фонду?

— У південній Азії та центральній Африці, судячи з твоєї таблиці. Слід уточнити, де?

— Ні, бо це не підходить. А ще?

Дана зазирнула в монітор.

— Польща, рік тому.

— Знову ні. Польські колеги стверджують — нічого подібного в них не було.

— Угорщина, два роки тому.

— З мадярами не зв’язувалися, перевіримо.

— Молдова, разом із Угорщиною.

— Перевіряли. Там люди добровільно нирками торгують. Тихий жах… Далі.

— А далі — Україна. Себто ми.

— А перед нами — Вірменія?

— Саме так.

— Перед нею — Грузія, Росія, Білорусь та Естонія.

— Правильно, але між Грузією та Росією ще вклинився Узбекистан, а між Білоруссю та Естонією — Румунія.

— В узбеків усе спокійно. І в румунів теж.

— Я тішуся за них. І не усміхайся так, Дене, я серйозно… твій крокодилячий вишкір аж у моніторі світиться.

— Наклеп і провокація. Але мова не про те. Що ти робиш сьогодні ввечері, нагідко? — Ден зі своїм кріслом розвернувся так, аби бачити її всю. — Після того, як підбереш щелепу?

— Ти запрошуєш мене на побачення?!

— Точно. У колумбійському посольстві чи представництві, як воно там правильно називається, сьогодні прийом. Там буде один амбасадор, для якого всі дівчата, старші від дванадцяти років — пенсіонерки, а головне — відповідальний секретар «Світла надії». Такий собі милий пухтій, що, за найсвіжішими чутками, здатен забезпечити відео на будь-який смак. І дитинку, і тваринку…

— А тваринку — це як?

— Не знаю. Ніколи не пробував. Краще запам’ятовуй легенду. Ти — моя коханка, а я старий, багатий і до нестями розпаскуджений тип.

— А в чому легенда?

Денис фиркнув.

— А вона ще не почалася. Отже, у мене вже нічого не виходить.

— Що не виходить? Ти загадками говориш!

«О, небо, і ця дитина постійно мене питає, звідки я знаю, що вона й досі цнотлива!»

— Вони самі зрозуміють, що. Ти, головне, текст не забудь. Скажеш, що стоїть у мене лише на такі фільми, а ти цим