Читати книгу - "Ліки від страху"

просто так. Одні плакали, поки я, клацаючи замками, діставав їхні загорнуті в папір сніданки, а з решти кишеньок футляра висипалася сила цікавих і потрібних речей — каніфоль, струни, кілки, битки, олов'яні солдатики, пера. Але я нічого не брав, крім сніданків, бо дуже хотів їсти.

Були такі, що билися. Та я хотів їсти й бився зліше, добуваючи загорнутий у пергамент сніданок. Я унадився ходити на це полювання, коли в матері в трамваї вкрали з сумки всі продуктові картки і мати в істериці кричала: «Помремо ми з тобою з голоду!» А я хотів їсти і вмирати не хотів, тому що життя, окрім голоду й холоду, було мені дуже цікавим.

Потім Малашев спіймав мене на сходах за вухо і привів у міліцію. Дорогою, коли я починав скиглити і вириватись, він дуже вправно і боляче покручував вухо. А я скрушно думав, що так само вправно й швидко підкручує він кілки скрипок, настроюючи їх перед уроком. І ще я страшенно боявся, що він відірве мені вухо і вдома мати неодмінно спитає: «Де твоє вухо?»

За бар'єром у міліції сидів старший лейтенант, молодий іще хлопець з червоно-кров'яним рубцем упоперек всього обличчя. Шрам розрубував, як сокирою, навскіс лоб, брову — навпіл, щоку і, рвонувши губу, йшов до підборіддя, і здавалося через цей шрам, обведений з обох боків темним пунктиром не дуже давно знятих швів, що він весь час криво посміхається. А він, мабуть, не всміхався, тому що був він весь сизий від утоми. Мені було лячно дивитися на нього, коли він, дослухавши хрипкий речитатив Малашева, спитав:

— Ну, і що робити тепер?

— Це ви в мене питаєте? — запузирився Малашев. І почав, почав! Ох і довго ж він говорив.

Та я чомусь не відчував каяття, сорому чи страху, і, коли міліціонер повернувся до мене, я сказав:

— Я дуже хотів їсти…

Черговий невесело посміхнувся, ще дужче скривився його роздертий рот, і мовив тільки:

— Ех ти, шкет, голова — два вуха. Всі зараз їсти хочуть. — Потім сказав Малашеву: — Ви, громадянине, йдіть собі додому спокійненько. Ми тут розберемося з цим ділом як слід.

Малашев ще сказав різні слова про бандитські елементи у важкий період, який переживає країна, голосно висякався у велику шовкову хусточку і гордо поніс черево до виходу.

Черговий задумливо дивився йому в спину, ніби хотів краще роздивитись, і запам'ятати малашевську потилицю — у три складки, рожеву, з бобровою сивиною: з такою потилицею комір на пальто був не потрібен.

Я розтер пальцями палаюче вухо, потім сказав:

— Гад проклятий. Пацюк тиловий.

Лейтенант повернув до мене свій страхітливий шрам, запитав стомлено:

— Неподобства чиниш? — І, не дочекавшись відповіді, знову спитав: — Батько де?

— Немає батька.

— Вбили?

— Нема, і все! — мотнув я головою. — Поки що немає, він пропав безвісти.

Він дивився на мене сумовито й сказав так, що я по зрозумів, жаліє він мене чи соромить:

— Ех ви, безбатченки… Господи, скільки ж вас нині…

І мені чомусь стало соромно. Ще він розпитував, де працює мати, як ми живемо. Потім написав протокол і, зразу посуворівши, сказав:

— Якщо ще раз попадешся з чимось таким, поїдеш у дитячу виправну колонію. Марш!

— Ага, — мовив я. — До побачення.

Біля дверей він гукнув на мене:

— Ану, вернися….

Я злякався, що він передумав і не стане дожидати наступного разу, а просто зараз пошле мене в колонію. Але він дістав із залізної шухляди свого столу окраєць чорного хліба і грудку рафінаду, голубого й міцного, як граніт. На цукрі були крихти тютюну, і він, мабуть, пахнув снігом. Лейтенант загорнув це добро в газету, тицьнув мені в руки й голосно крикнув:

— Ану, вимітайся звідси, щоб духу твого тут не було!..

І більше ніколи в житті я його не бачив…

Сон, як надувний понтон, підняв з глибин пам'яті цей спогад, і, повернувшись на спину, підтягнувши до підборіддя ковдру, я розглядав на стелі тонкі зміїсті тріщини, схожі на картографічне зображення річки Обі в гирлі, і розмірковував про те, чи випадково прийшов цей спогад, чи, може, якщо йти його відгалуженнями, як поворотами ламаної тріщини, можна буде в роздоріжжі чорних рисочок гирла знайти якесь русло, що виходить в океан великих і малих справ, котрі витворюють моє сьогоднішнє життя.

Але тріщина тупо впиралася в край розбитого ліпного бордюру, під яким була просто глуха стіна. Ніяких аналогій, прикладів і вказівок для подальшої поведінки з тієї давньої історії я не міг виснувати. Панафідін був зовсім мало схожий на Малашева. А от Поздняков чимось дуже нагадував мені чергового з обличчям, понівеченим кривавим шрамом. Проте в ролі чергового належало виступати тепер мені, оскільки саме Позднякова доставили з палаючим червоним вухом до мене і закінчити цю справу погрозою послати його в дитячу виправну колонію не передбачалось.

Я підвівся, підійшов до вікна — на вулиці йшов дрібний, холодний, паскудний дощик. Усю ніч було сухо, і почався дощ, певне, під час мого дивовижного сну, в якому я грав на скрипці, поки вона раптом не зазвучала, і тоді зразу все скінчилось.

Бігли вулицями люди, схожі під парасолями на чорні гриби, автобуси з сичанням розпорювали товстими колесами рябі сірі плями калюж. На тротуарі сидів собака, великий зляканий дворняга, шерсть на ньому злиплась у віхті. Від холоду, дощу й неприкаяності він істерично позіхав, широко роззявляючи чорну пащу з червоною латкою довгого язика. Вітер ударяв поривами, і зі старої, надломленої всередині тополі злітали зразу цілі оберемки бурого збляклого листя, воно падало на асфальт не повільними, плавними колами, а косим, стрімко-важким прольотом. Осінь, найсправжнісінька мерзенна осінь…

В душі не виявилося води, і чай був старий, прілий на смак, хліб скам'янів, сир запліснявів, а масло так замерзло в холодильнику, що ніж відламував тверді жовті уламки, схожі на стеарин.

Загалом ранок