Читати книгу - "Реальна загроза"

Я був цілковито згоден з Вінтерсом і міг лише уявити, якого прочухана отримаю від батька, коли звітуватиму про витрачені на придбання катерів гроші. І про всі супутні витрати, пов’язані з утриманням окремого спеціального дивізіону Королівських ВКС Заркону — абсолютно зайвої й непотрібної нам бойової одиниці. І про самого принца Ґорана, якого доведеться оберігати, мов зіницю ока, пильнувати за тим, щоб цей юний ґеній і ґеніальний шантажист не наклав головою в майбутній битві…

А ще за тиждень ми повністю згорнули нашу роботу на Вавілоні й провели в дорогу останні кораблі з останньою групою завербованих добровольців. Це було двадцять сім легких корветів, чия модернізація проводилася в наземних ремонтних доках; для них вистачало однієї пари додаткових емітерів, змонтованих на кінцях крил.

Я дозволив собі нечувану за останні місяці розкіш залишити межі банку й відвідати космодром, щоб на власні очі спостерігати за стартом наших корветів. Я вже міг не побоюватися терактів з боку ворогів — адже вони полювали не на мене особисто, як Александра Шнайдера; вони прагнули завадити нашій роботі зі зміцнення обороноздатності Ютланда. Але тепер усе залишилося позаду, і я знову перетворився просто на капітана космічного корабля. А проте, щоб утримати тяньґонських аґентів та бойовиків фармацевтичного консорціуму від спокуси банальної помсти, лейтенант Вінтерс приставив до мене охорону майже з усіх наявних космічних піхотинців; до того ж нас супроводжувало ще три десятки відбірних поліцейських, яких надав новий комісар міської поліції Мустафа Хашемі. Видовище, скажу вам, було незабутнє.

Ще численніший поліційний ескорт, з залученням аґентів спецслужб, супроводжував нас наступного дня в аеропорт, звідки вся наша група вилетіла чартерним рейсом на орбітальну станцію, де стояв у анґарі корвет „Оріон“. Представники вавілонської влади, прагнучи не допустити наостанок жодних інцидентів, розчистили для шатла просторий „коридор“, а з нашим прибуттям на станцію забезпечили нам швидку й безперешкодну посадку на корабель.

Буквально останньої хвилини вирішив полетіти з нам й адмірал Фаулер.

— Не знаю, наскільки я буду вам корисний, — сказав він мені. — Адже я давно перетворився з військового на адміністратора. Але я не можу залишатися осторонь, коли вашій планеті загрожує небезпека. Бо інакше втрачу будь-яку повагу до себе. Та й онукам, коли вони підростуть, як я поясню, що роками набивав кишені ютландськими грошима, а щойно запахло паленим, сховався в кущі.

Проте тих-таки внуків і свою доньку Фаулер залишив на Вавілоні, в цілковитій безпеці. І тут я розумів його. Я б учинив так само, якби мав дітей та внуків. Я навіть роздумував, до яких би хитрощів удатися, щоб відправити Ліну до батьків на Октавію (про Елі мова не йшла, вона б не піддалася на жодну хитрість), але так нічого й не вигадав. А коли заговорив про це навпростець, Ліна образилася й заявила, що ні за яких обставин зі мною не розстанеться. Навіть пригорозила розцінити мої слова так, що я розлюбив її.

Лише опинившись на борту „Оріона“, я в повній мірі усвідомив, як мені бракувало космосу. Втома й напруження останніх дев’ятнадцяти тижнів миттю полишили мене, я відчув приплив сил та енерґії. Мені дуже кортіло, прийнявши від Купера командування, залишитися на містку й особисто взятися до передстартової підготовки. Та передовсім, як капітан, я мусив здійснити огляд корабля й переконатися, що на борту все гаразд — екіпаж до польоту готовий, а пасажири належним чином розподілені по каютах.

І тут я, мабуть, мимоволі схитрував. Я трохи затягнув огляд корабля з таким розрахунком (несвідомим, певна річ), щоб уникнути рутинної процедури виведення „Оріона“ з анґару й переходу за інструкціями деспетчера у вільний для старту сектор навколопланетного простору. Цим займався старший помічник Купер, а я ввійшов до рубки якраз тоді, коли всі попередні маневри завершилися й „Оріон“ був готовий до занурення у вакуум.

При моїй появі черговий боцман традиційно проголосив:

— Капітан на містку!

Лейтенант-командор Купер взяв під козирок:

— Старший помічник вахту здав.

— Капітан на вахту заступив, — відповів я і зміряв поглядом пілотів з Першої групи: штурмана Девіс, навіґатора Прайс і оператора занурення Тернер, мою Елі…

Девіс доповіла про повну готовність усіх бортових систем. Лейтенант Вінтерс, що знову став до обов’язків офіцера зв’язку, повідомив, що диспетчерська дає добро на занурення. І тоді я, смакуючи кожне слово, віддав свою першу команду:

— Штурман — запустити рушій у холостому режимі.

Хай йому біс, як же я люблю цю роботу!

— Алексе, ти знаєш, який сьогодні день? — обізвалася з сусіднього шезлонгу Яна.

Я ліниво відсунув на лоба сонцезахисні окуляри й подивився в чисте блакитне небо.

— Чудовий теплий день, — сказав я. — Третій день моєї відпустки і четвертий — після повернення з Вавілона.

День був справді чудовий. У цій півкулі Ютланда вже настала осінь, було бабине літо — або, як його ще називають, оксамитовий сезон. За кілька кроків від наших шезлонгів на морський піщаний берег набігали слабкі хвилі, пляж та узбережні води були заповнені людьми, звідусіль лунала ериданська говірка. Відпочивальників з числа корінних ютландців ніде видно не було, всі вони підтяглися ближче до тропіків, бо на цих широтах для них було вже прохолодно. А от для нас — саме враз. Середньорічна температура на Ютланді вища, ніж на Октавії, до того ж тутешнє світило, зоря Аруна, значно жовтіша за нашу Епсилон, і влітку її промені містять незвично багато для ериданців ультрафіолету. Зате зараз ми могли спокійно ніжитися на сонечку, не побоюючись обпалити свою чутливу шкіру.

— Ні, Алексе,