Читати книгу - "Ставка більша за життя. Частина 2, Анджей Збих"

class="book">— Ти знаєш, чому загинула Марта?

Інга уткнулася головою в подушку. Клосс погладив її по волоссю і подумав, що чимало знадобиться часу, аби справді врятувати таких дівчат, як вона.

— Марта надто багато бачила, — поволі сказав він. — Вона бачила, як Рінг убивав робітників, а потім — що іще важливіше — бачила, як закопували ящики під капличкою в парку.

— Неправда! — крикнула Інга. — Вони вкидали ящики в підземелля. Вхід туди знаходиться на подвір’ї, праворуч від брами… — Вона замовкла, з жахом дивлячись на Клосса.

Отже, Рінг усе-таки збрехав. А це означає, що полковник вирішив покінчити з Клоссом ще до вивезення архіву. Це значить, що й Інзі теж судилося загинути.

— Тікай звідси якнайшвидше, — повторив він, — і постарайся вийти з дому так, щоб тебе ніхто не бачив.

— Ви збожеволіли, — прошепотіла дівчина.

— Ні, не збожеволів. Ці люди спроможні на все. Той, хто вбив Марту, не пощадить і тебе.

— А хто вбив Марту?

Клосс підвівся.

— Ти й так дуже багато знаєш, Інго. Тікай.

— Ні.

— Це злочинці.

— Про кого ви говорите, пане капітан? — запитала вона зовсім спокійно. — Ви маєте на увазі німців?

— Атож, — відповів Клосс, — німців.

Дівчина кинулась до дверей. Зупинилася трохи на порозі і дивилася на нього палаючими очима.

— Я теж німкеня. І ви теж. Мусять же бути німці, які не вбивають, не змовляються з американцями, не продають таємниць, які борються…

— Інго! — вигукнув Клосс.

Але її вже не було. Він побачив Інгу ще за вікном — вона бігла серединою вулиці до базарного майдану, напевно, в комендатуру. Солдати з транспортера дивилися їй вслід. Клосс подумав, що знову програв: цієї дівчини йому не вдалося врятувати.

Він вийшов у коридор. Скоро мав з’явитися чоловік, якого Рінг добре знав, але якого хотів забути. Клосс знав, що розіграти останній акт буде нелегко. У нього ще не було ніякого плану, тільки деякі міркування, як повестися в певній ситуації…

Клосс підійшов до дверей, що вели до кімнати Анни-Марії. Рінг і фройляйн голосно розмовляли, так, що він майже все розумів. Вони говорили про нього.

— Коли Інга розповіла про замок Едельсберг? — почув він голос Рінга.

— Учора ввечері.

— Шенк був при цьому?

— Так.

— А Клосс?

— Теж. — У голосі Анни-Марії йому вчулося глузування. — Не довіряєте? — запитала американка. — Відсутність довіри і лояльності — явища, типові у вашій армії.

Короткий сміх Рінга.

— Клосс уже не побачить замку Едельсберг, моя люба.

Тепер почувся сміх Анни-Марії. Клосс із здивуванням відзначив, що її реакція була йому неприємна. Хоч, власне, чого він сподівався? Що вона його захищатиме, що застереже його від Рінга? В американки не було ніяких підстав відчувати симпатію або вдячність до офіцера абверу Ганса Клосса.

Він повернувся до кімнати Інги й залишив двері прочиненими. Витяг із кобури пістолета, відвів запобіжника й чекав. Він був певний, що Рінг почне його шукати. І не помилився. Не минуло й кількох хвилин, як у коридорі почулися кроки. Полковника мало здивувати, що вдома пустка.

— Берто! — крикнув він. — Інго! — Де ви? — І потім: — Капітане Клосс!

Він мовчки чекав, стискаючи в руці пістолет. Почувся голос Анни-Марії; вона зорієнтувалася пізно.

— Ми, здається, зробили помилку, полковнику. Нікого не можна було випускати з дому.

— Дурниці! — заревів той, відчиняючи по черзі всі двері; Клосс побачив його на порозі з пістолетом у руці.

Він швиргонув у полковника стілець, зброя впала на підлогу; Рінг устиг вистрелити, але вже не влучив.

— Ви прорахувалися, полковнику, — сказав Клосс. — Мене не так просто ліквідувати.

— Через кілька хвилин буде вантажна машина, — Рінг намагався опанувати себе. — Ми поїдемо разом. Я гарантую вам безпеку, Клосс.

— Ви вже нікуди не поїдете, полковнику Рінг.

— Де Інга?

Клосс стенув плечима.

— Я боюся за Інгу, — мовив він щиро. — Якщо вона не буде розсудливою… — і замовк. У дверях стояла Анна-Марія. Американка відразу зрозуміла ситуацію.

— Ви все-таки не спромоглися домовитись, — підтвердила вона.

— Капітан Клосс збожеволів, — буркнув Рінг.

— Полковник Рінг вирішив мене ліквідувати, — Клосс усміхнувся, — про що ви, зрештою, знали. Але не встиг.

Американка дивилася на них байдуже. Вона побачила пістолет Клосса, все ще спрямований на полковника.

— Мені, панове, все одно, хто з вас відкопає архів. Якщо ти знаєш, — звернулася вона до Клосса, — де він схований, застрель його, і ми поїдемо удвох.

— Придуркувата! — гримнув Рінг. — На машині мої люди. А де схований архів, знаю один я.

— Полковник Рінг забув про деякі дрібниці, — стиха мовив Клосс, — такі, як Берта і Шенк.

— Ти доніс?! — здавалося, що Рінг кинеться на Клосса, незважаючи на небезпеку. — Цей недоумок доніс.

— Це вже, напевно, зробила Берта.

Анна-Марія вирішила все-таки втрутитися в гру. Вона непомітно наблизилася до місця, де лежав пістолет Рінга. Нахилилася.

— Не руш, — попередив Клосс, — не раджу.

— Ти хочеш нас видати в руки гестапо? — глянула вона з ненавистю на капітана.

Відповідь здавалася зайвою. Почувся гул мотора, перед будинком зупинився автомобіль, а за мить пролунали важкі кроки. Грюкнули сінешні двері.

На порозі в мундирі штурмбанфюрера стояв помічник аптекаря Вільгельм Шенк.

Клосс подумав, що ніщо так не впливає на німців, як мундир. Це був інший чоловік і водночас той самий, котрому ще вчора Клосс велів показувати, як виглядає німецьке привітання. Це його полковник Рінг залишив тут стерегти архів “Абверштелле Бреслау”. Вільгельм Шенк вирішив виконати своє завдання до кінця. Він стояв на порозі, недбало тримаючи пістолет. Він одразу правильно оцінив ситуацію, і на його обличчі з’явилася схожа на усмішку