Читати книгу - "Тепер твоя. Книга перша, Єва Басіста"

Глава 25.1

- Додому, - спокійно відповідає Олександр та цим ще більше заплутує, мов закутує у рибальські снасті.

- Але ми за містом…

- Ми їдемо до мене, бо так ближче, - пояснює. - Навіщо багато часу спускати на дорогу, якщо його можна витратити на щось інше? Ось, ти вже сама свої гарненькі ручки протягаєш до мене. Хочеш ще терпіти пів години?

Я чомусь збентежуюся. Їдемо до нього… Моя рука смикається на його нозі, але не забираю її.

- І що не так? - на мить обертає до мене голову, а там знову повертає на дорогу.

- Ні, все добре… Просто… А хіба мені можна з'являтися у тебе вдома?

- А чому не можна? - дивується. - Адо, якби тоді до мене не приперлися незвані гості, то ще б у вітальні з тобою повеселився. Тому не став дурних питань.

Хмурюся. Згадую ті моменти та дикий страх, який був у мені, коли змусив вилізти йому на коліна, а там…

- Я зрозуміла… Але тоді Неджі залишиться наодинці. Він буде сумувати. А хто йому їсти дасть?

- Я напишу охоронцю, щоб до нього навідався, - заспокоює чоловік. - Тому не переживай.

- Добре, - погоджуюся на таку альтернативу, бо кращого варіанту нема.

Тим часом з’їжджаємо з траси. Тепер їдемо до його будинку, а через хвилину опиняємося на гігантському подвір'ї, яке також застелене сріблястим килимом.

Я виходжу на вулицю та дивлюся на будинок. Він запорошений снігом, який досі жваво падає з неба. Зараз маю незбагненні емоції, адже чомусь порівнюю свій стан, який мала, коли вперше тут стояла та нинішній.

Здається, тоді на небі мерехтіли зорі, а в мені сиділа дика боязкість, яка викручувала нерви. Я тоді дуже боялася Олександра та вважала останнім покидьком… Але у цю секунду все не так. Я відчуваю сильну прив'язаність до нього та нестримне бажання завжди бути поряд.

Знову я про це думаю. Краще не варто, бо…

- Ходімо, - бере Олександр мене за руку.

- Угу.

Хоч я тут не вперше, але будинок дивує своїми розмірами - дуже великий. Здається, що тут можна загубитися.

Ледь не одразу перед нами з'являється  знайома літня жінка – хатня робітниця. Вона мене впізнає. Це видно з її очей, які у неї спокійні та добрі.

- Лідіє, накрийте вечерю.

- Добре, - моментально зникає вона, а Олександр розвертає до себе, починає розстібувати моє пальто та говорить:

- Що з тобою? Куди подівся твій звабливий настрій? Невже загубила дорогою?

- Усе нормально, - стягую зі себе сірий шалик.

- Точно, - підіймає пальцями моє підборіддя.

- Так.

- Ну дивися мені, - ніжно та коротко цілує в губи, а після цього біля нас проходить хатня робітниця, яка попри свій вік доволі жвава.

Коли залишаємося без верхнього одягу, то йдемо на другий поверх, а під ногами той самий м'якенький килим. Він також навіює спогади.

Жінка швидко накриває вечерю у великій просторій кімнаті, де міститься невеликий стіл та декілька стільців. Напевно, це столова. Також тут є камін, який продукує затишну атмосферу, яку посилює приглушене світло.

Я сідаю навпроти Олександра, який розливає вино по келихах. Вони прозорі та більші.

Видно рубінову рідину, яка іскриться та манить до себе. Хоча більше до себе вабить чоловік. Дивлюся на нього та до нестями бажаю його. Волію цупких обіймів та поцілунків.

Обводжу поглядом вуста Олександра та відчуваю, як приємно терпне тіло. Хочу накинутися на нього прямо вже. Зняти піджак, сорочку та решту одягу. Жадаю цілувати всюди та виконувати найвідвертіші мрії, які тільки має. Хочу бути його, всією… Від маківки до п'яток…

Роблю ковток солодкого вина та переводжу погляд на камін. Дрова приємно тріскочуть та цим зачаровують.

Під час вечері фактично не їм, бо хочу. Об'єкт бажання сидить переді мною.

У черговий раз вмокаю губи в червоне спиртне, а після цього пускаюся берега. Встаю, стрімко обходжу стіл та сідаю Олександру на коліна. Беру його обличчя в руки та цілую. Максимально глибоко проникаю, доміную та насолоджуюся дійством. Він блискавично обвиває мене руками.

Тремчу від цих обіймів, а моє серце починає швидше битися. Воно просто колотиться, сходить із розуму…

- А десерт? - перериває мій довгий та жадібний поцілунок чоловік.

- Я не хочу, - дивлюся у його бездонні та темні очі.

- Точно? - дражниться з мене з посмішкою на вустах. – Не хочеш солодкого?

- Шкідливо на ніч їсти ласощі, - обіймаю за плечі, випускаючи в них нігті.

- А що тоді тобі кортить? - і обожнює він же з мене інколи кепкувати.

- А як ти думаєш? - відповідаю запитанням, відчуваючи, як мене переповнює величезний букет емоцій.

- Тоді гадаю, що нам варто перенестися в інший місце, - нарешті каже те, що я хочу.

- Угу, - відпускаю з обіймів та встаю на ноги, але не довго вони мене тримають. Липовський схоплює на руки, а точніше перекидає через плече.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍