Читати книгу - "Невситимі, Анна Мавченко"

Розділ 16.

У свідомість приходила довго і мляво. Щойно починало здаватися, наче реальність невимовно близька, як темрява знову затягувала у свої липкі тенета. Так повторювалося безлічі раз, аж доки я розплющила очі й уздріла Його. Мій нічний кошмар.

Кіпріана.

Він стояв навпроти й дивився на мене так, наче бачив щось неможливе. Я ж у пучині слабкості не могла збагнути: сон це чи реальність. І навіть не знала, що з цього краще. Було б добре, якби весь останній місяць виявився витвором моєї хворої фантазії, але надто вже реалістичними були емоції, що глибоко засіли в серці.

- Мушу визнати, в житті ти не менш прекрасна, – пролунало захопливе й наче ненавмисне.

Я здригнулась усім тілом і спрямувала на чоловіка здивований погляд.

- Ти все правильно зрозуміла, – кивнув той усміхнено, - от ми й зустрілися, моя нічна примаро.

Тілом пройшлася хвиля пекучого розчарування. На страх я вже просто була неспроможна, хоча й він слабко ворушив кінцями в грудях. Надто вже багато потрясінь пережила за останні кілька годин, а, може, й більше – хто його зна, скільки я тут.

- Мотузки не надто тиснуть? – кивнув чоловік на мої зв’язані руки.

- Міг би обійтися без цього, – скривилася, зухвало додавши: - але навряд чи слово «гостинність» тобі знайоме.

- Ну чому ж? Я спроможний на неї, проте тільки з друзями. А ти… – чоловік раптом змовк, потупивши погляд.

- А я не підпадаю під цю умову, – здогадалася.

- Поки що я цього не знаю. Мої уявлення про наречену бісового прихвосня ідуть суперечно зі словами Софі. На диво, ти припала їй до душі.

- Я б сказала, що це взаємно, та тепер не можу.

- Люба, не будь такою злопам’ятною. То була вимушена міра, – розвів руками Кіпріан. - Але, повір, мета виправдовує ціль. Ми насправді зовсім не погані люди й у жодному разі не бажаємо тобі зла.

- Говори за себе, – почула зверхнє фиркання й перевела погляд за спину свого співрозмовника.

Я одразу й не побачила, однак у приміщенні знаходилась іще одна особа. Висока руда красуня в чоловічому одязі з фігурою бійця й відповідним збройним арсеналом на стегнах і поясі. Очевидно моя компанія їй не до душі. Хоча бачимось ми вперше. І це цілком взаємно.

- Покинь нас, Еліно! – суворо звернувся до подруги чоловік.

- Певен, що зможеш бути об'єктивним? – запитала насуплено дівчина незрозуміле.

- Еліно! – попереджувальне.

І дівчина, кинувши короткий ворожий погляд на мене, таки вийшла. Схоже, Кіпріан місцевий авторитет, хоча це ще зі снів було ясно.

- Сумніваюся, що твої слова правдиві. Жодна праведна ціль не повинна долати меж людськості, – повернула я до теми розмови. - А я бачила, на що ти спроможний...

- Не знав, що тобі відоме значення цього слова, – ввернули мені мою ж шпильку. - Взагалі дивно чути це від тебе – демонської коханки. Зізнаюсь, ти зовсім не схожа на безчесну людину. Тим більше на вбивцю. А от на сліпу дурепу в рожевих окулярах – дуже навіть, – чоловік схилився до мене і провів вказівним пальцем по моїй холодній щоці, продовжуючи ворожити дивним поглядом.

Я не знала, що робиться в його божевільній голові, а тому змовчала, направду цілком згідна зі словами майже незнайомця. Я справді весь цей час була сліпою. Але не тому, що сама вирішила так жити, а тому, що не встигла сповна пізнати цей світ. Мені просто не дали такої можливості. Та й не збиралися, якщо вірити словам нареченого. Якби не підслухана розмова, я б досі сліпо вірила йому, згораючи від кохання, й жила б під одним дахом поруч із бездушним убивцею. Або не жила б, убита його демонськими товаришами. Все можливо. Та зараз це однаково не важливо. За моєю спиною стоїть смерть, а їй усе земне – байдуже. Не має сумнівів, щойно я перестану бути корисною, мене позбудуться. Хоча, якщо Кіпріану відоме моє справжнє походження й сутність, то він також повинен знати, до яких наслідків призведе моє вбивство. Навряд чи йому до вподоби перспектива перетворити ще одну частину континенту на другу зону відчуження.

Втім, мені не відомі масштаби його ненависті до архонта і його володінь, тому всяке можливо...

- І що тепер? – запитала неохоче.

- А тепер ти послужиш хорошій справі. Заодно випробуємо кохання твого любого нареченого на міцність.

- Не надто зрозуміле роз’яснення, – скривилася, відчувши біль у попереку. Від довгого сидіння на холодній твердій поверхні (а знаходилися ми, судячи з усього, у якійсь старій в'язниці чи підвалі) він починав неприємно "нити". Втім, як і все тіло, котрого я майже не відчувала.

- Станеш розмінною монетою у переговорах, – зійшли до більш точного пояснення. - Ми обміняємо тебе на всю Восьму префектуру. Хоча це надто гучно сказано. Нам лише потрібно тихо й непомітно скористатися її територією. Запевняю, лише у благих цілях.

Он воно як! Навіть смішно чути подібне. Пані Сівілла наче у воду гляділа зі своїми попередженнями. От він, цей чортовий вибір, утім, тепер цілком очевидний.

- Не хочу вас розчаровувати… – почала з істеричною посмішкою, - хоча, ні, все-таки хочу: Рейван ні за що на це не погодиться, – слова звучали сухо, бо я була зломлена.

Знищена несправедливістю, якої геть не заслужила.

- А ти не надто впевнена в почуттях свого обранця. Тим менше зрозумілий мені твій вибір, – зіщулився чоловік, присівши біля мене навшпиньки.

- Ми кохаємо одне одного, – промовила невпевнено, - принаймні, кохали. Але обов’язок геомора понад коханням. Яким би цей обов’язок не був…

- Мені шкода тебе. Ти втрапила до павутини бездушного отруйного павука, котрий, якби безглуздо це не звучало, закохався у свою жертву. Яка насмішка долі! Той, хто мав би тебе одразу здати псевдоархонту, спромігся проявити людяність, котрою ніколи не володів. Полюбив ту єдину, яка здатна знищити не лише їхню таємну демоносекту, а й увесь бісів спаскуджений світ! Неймовірно егоїстичний і самовпевнений вчинок! Не знаю, чого цей вовк добивався.

- Ти верзеш цілковиту маячню, – скривилася презирливо, додавши стиха: - До того ж Рейван, як і будь-хто інший, не знає правду про мою сутність.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍