Читати книгу - "Монстр серед монстрів, Марія Власова"

Розділ 30. Повернутися додому.

Його дихання обпікає шкіру на обличчі. Серце повільно заспокоюється, немов я відпочиваю після бігу. Відвертаю голову вбік і опускаю погляд, відчуваючи щось дивне. З одного боку, я страшенно зла, з іншого - розгублена, і мені дуже соромно. Його рука відпускає мою п'яту точку, і моя нога зісковзує з його стегна, тільки руки ми не розчіплюємо... поки що.

Він заговорив першим, обвинувальним і ображеним тоном:

- І як давно ти знаєш мою мову? Або ти весь час знала?!

І це він, монстр, щиро вважає, що має право зараз обурюватися? Розумію їх, бачте! От же трагедія і зрада! А те, що він робить, тоді як називається?!

- А ти що вирішив скористатися мною, перш ніж подарувати Рудій Змії на роздертя?

Вириваю праву руку, щоб від щирого серця вліпити йому ляпаса. Він не ухилився, лише прошипів щось своєю мовою, чим ще більше розлютив.

- Не шипи на мене, чортів монстре! - скрикую, але занадто голосно, нас почули.

Монстр потягнув до мене руки, його погляд не віщував нічого доброго, ще трохи та він би дотягнувся до моєї шиї, але двері за моєю спиною виламали раніше. Варта закричала, але з підсобного приміщення прямо їм у руки вивалилася я.

Очманілі від щастя, що звалилося на них, стражники ледь не побіліли, коли слідом за моєю тушкою з комірчини вийшов монстр, а за ним і на нього з гуркотом посипалися відра і почали падати швабри. Головнокомандувач гаркнув на них, скидаючи з себе пил і ганчірки. Мене поспішно поставили на ноги та відступили на кілька кроків від мене.

- Нам потрібно поговорити, наодинці, - каже він із металевими нотками в голосі.

Це не прохання, а наказ і констатація факту. Нам потрібно поговорити, але не наодинці, не там, де є ризик повторення того, що сталося в цій комірчині. Моє тіло зовсім не слухається мене, коли він поруч і цілує. Роблю кілька кроків назад, там позаду вхід до в'язниці, лише кілька кроків не дійшла. Стражники зараз підуть, і порятунку не буде.

- Нам нема про що розмовляти, - плююся словами, не зводячи з нього розгніваного погляду.

- Му Ре! - він вимогливо гарчить, немов це може мене напоумити.

- Не називай мене так! - кричу на нього у відповідь.

Робить крок до мене і зупиняється, простягнувши до мене руку. Серце підказує, що в цьому жесті є якийсь подвійний, незрозумілий мені сенс, і я дивлюся на його руку нерішуче.

- Артал! - кличе монстра все ще живий Маратик із переляканим обличчям.

Головнокомандувач зло гаркнув на нього щось.

"Не додушив", - озвучує мій внутрішній перекладач, що раптово прокинувся, засмученим голосом.

Заступник напрочуд нормально почувається після сутички в кабінеті, напевно, душити один одного у них у рамках нормального спілкування. Дикуни, що з них узяти-то? От не треба було рятувати цього сіренького, тоді точно б утекла.

- Артал! Батько й Усала чекають! - вперто відвертає увагу Маратик, і цього разу монстр опускає простягнуту руку.

Щось неприємно здавлює груди від цього жесту, значно менше, ніж від наказу схопити мене і закрити в камері. Я дивлюся на нього, поки двоє стражників підхоплюють мене під руки й тягнуть сходами вниз до дверей у в'язницю. Коли двері майже зачиняються, в сказі кричу:

- МОНСТР!!!

Мене відтягли до тієї самої камери та заштовхнули в неї. Я не впиралася, перебуваючи в дещо неадекватному стані. Варто було їм піти, опустилася на лежак і закрила руками очі.

- Любава! - злякано задзвеніла кайданами Настасія. - Любаво, з тобою все гаразд?

Не відповідаю, відчуваючи безсилу злість. Мені потрібен якийсь час, щоб з усім упоратися й обміркувати.

- Дай мені трохи часу, - сипло прошу, стираючи непрошені злі сльози.

"Ти зганьбила свою матір, знову!" - так сказав би батько, дізнавшись про все, що я тут творю. Але він не дізнається, про мою ганьбу дізнатися нікому не судилося, крім хіба що Настасії, їй доведеться розповісти. Не всю правду, звісно, ні, тільки те, що дасть їй змогу не засумніватися в тому, що ми все ще на одному боці. Зараз підберу потрібні слова, поясню все, але спочатку подумаю про те, що я дізналася. Можливість розуміти мову сіреньких з'явилася недавно, і з чим її поява пов'язана, не зовсім зрозуміло. Щоправда, варіанти є: лінгвістичний прикол міг бути побічним ефектом від весілля з монстром, або результатом того самого ритуалу, про який мимохідь згадав Маратик.

Обидва варіанти мені зовсім не подобаються, визнати монстра своїм чоловіком це... Це вище моїх сил! Навиворіт вивертає від однієї думки про величину моєї ганьби. Закриваю руками обличчя, відчуваючи безсилу лють на себе саму. Що це таке в тій комірчині-то було?! Я ледве честі своєї не позбулася... Дурепа! Хочеться видерти собі все волосся, але шкода позбавлятися його через цього негідника! Який покидьок! Вирішив покористуватися мною, перш ніж своїй нареченій-маніячці на роздертя віддати. Злоба, гнів і ревнощі буквально душать. Ревнощі-то як сюди затесалися?! Пішли геть звідси! Вже краще уражена гордість, усе правильніше, ніж це мерзенне почуття. Відволіклася чимось, у грудях ще якась неприємна важкість, наче мене хтось ногою до землі тисне.

Ритуал Маратика - це взагалі найбільша проблема. Не до кінця розумію, про що він говорив, але й немає впевненості, що він брехав. Таке відчуття, що я упускаю щось дуже важливе, і це стане відповіддю на всі загадки. Загадок у сіреньких повно, спробуй, знайди для кожної відповідь. Як заведено одружуватися, і з чого б Маратик так упевнений, що ми вже одружені з монстром? Який ще в нас особливий випадок? Не хочу особливого, хочу, щоб усе було як у всіх, і нехай це станеться тоді, коли буду впевнена в обопільних почуттях і завтрашньому дні. Працюючи при штабі, я бачила медсестер, які в такий неспокійний час по любові вискакували заміж. Їхні чоловіки йшли в бій, і через місяць їм приходила похоронка. Похоронка - маленький білий трикутний конверт, сповіщення про смерть солдата. Одна медсестра навіть повісилася після такого листа, а потім виявилося, що її чоловік живий, просто потрапив до цілителів у госпіталь без документів. Це війна, ніхто не повинен забувати про це, а я забула. Непробачно, поводжуся непристойно й огидно, щоб вижити й знову побачити сестричок. Так, я зроблю все, щоб побачити моїх маленьких сестричок! Але відчуття дивне, немов я рухаюся в нікуди.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍